Для вірного та об'єктивного розуміння призначення будь-якої релігії, треба з'ясувати підгрунтя її виникнення. Тобто на якій царині і яка первинна суспільна формація започаткувала ті чи інші релігійні засади будь-якої віри. Мабуть, не потребує пояснень той факт, що релігія осілого народу докорінно відрізняється від релігії кочових племен, адже останні за родом своєї діяльності мають ознаки войовничості та загарбництва, зокрема, захоплення чужих земель, на яких живуть землероби.
    Виправдовуючи свої загарбницькі напади, кочовики винайшли собі войовничу релігію, яка приховувала їх хижу вдачу за оманливими поясненнями. В той же час, землероби (осілі народи) сповідували миротворчу релігію, адже натоді (тисячоліттями до н.д.) землі для землеробства вистачало всім, тільки бракувало працелюбства та чемного ставлення до землі й природи, як джерела доброту землеробів та врешті й всього людства.
    З'ясувавши різницю між світоглядом кочовиків і осілих народів, з'ясовується і наріжний камінь відповідної релігії – власне підгрунтя, на якому релігія зросла і викохалась. Зауважимо, що взявши до рук будь-яку книгу чи статтю, як сучасну так і стародавню, треба насамперед з'ясувати національність та віросповідання автора (чи авторів) тексту. Адже кожна людина умисно чи неумисно викладає факти під кутом власних поглядів та уподобань, які залежать від ступеня патріотизму та релігії. Чимдалі в минуле сягає датування оповіді, тим більш вагомий зазначений вплив на все оповідане. Бездоганних істориків, літописців, митців взагалі немає і ніколи не було. З огляду на це потрібно розуміти, що історія України-Русі, яку писали християни-літописці, не цілком достовірна. У літописних викладах історичних подій істинно лише те, що не суперечило концепції жидівської релігії; іншими словами, в християнських літописах присутня брехня.
    Не зайве нагадати, що перебріхування історичних фактів Антії-Русі-України не закінчилося по добі літописців-церковників – воно продовжується досі, бо сучасні історики, громадські діячі, члени-кореспонденти Академії Наук є ті ж таки християни, тобто раби жидівського бога, що продовжують справу літописців-цековників, затятих фальсифікаторів нашої історії. Сучасні науковці, письменники, громадські діячі не поспішають на слові, що суперечить пануючій ідеології, щоби не позбутись роботи, звання і засобів до існування за спробу висвітити історичне минуле українського народу без намулу чужинської ідеології, що поневолює сучасну Україну та примушує зубожіти в рам'ях християнсько-сіоністського світобачення, де доля українського народу взагалі не береться до уваги. У таким спосіб забезпечують свій добробут та упоряджають безтурботне життя новітні запроданці, що похопились жнивувати на християнській ниві.
    Залишимо літописні байки на совісті візантійський прихвоснів – християнських літописців. Але навіщо переповідати літописні вигадки у сучасних публіцистичних виданнях? Нехай їх досліджують фахівці при захисті своїх наукових дисертацій, які ніколи не читали й не будуть читати прості люди, – і не тому, що вони не здатні усвідомити наукові праці, а через те, що люди добре розуміють – кожен заробляє на життя як може. Тож для широкого кола читачів варто виносити лише гідні уваги достовірні свідчення нашої найстародавнішої в світі української історії. Щоби наші нащадки не засмічували собі голови сумнівними оповідками, що принижують честь і гідність людини у власній незалежній державі на святій землі своїх праотців, чиї імена не тільки не відроджуються за часи Незалежності, але навіть немає мови за їх відродження.
    Пояснення такого "традиційного" ставлення українських вчених до історії своєї Батьківщини напрочуд просте. Справа в тому, що "традиційними" поглядами на історію Антії-Русі-України вважаються ті, що були затверджені в Москві. Відтак сучасним науковцям не до вподоби зрікатися власних слів, що нещодавно паплюжили українську історії на догоду Росії, яка замовчувала архаїчну древність України-Русі, щоби зрівняти її з маломірною історією Московії. Тому й маємо суцільний морок у свідомості співвітчизників замість належного знання свого історичного минулого.
    Проте мало-помалу ми починаємо усвідомлювати своє минуле. Однією з сторінок нашої минувшини є стародавня Троя. Це місто було засновано вихідцями з Антії-Русі-України на честь бога Трояна: "Переселення очолив старотець Ман, ведійний "Муж, Чоловік" – відповідність якого виявлена в похованні ІІІ тисяч. до н.д., Висока Могила, під Староселлям (межиріччя Інгульця й Дніпра). Онуком Мана був Атис ('Отець'), а сином останнього – Лід" (НЦ с.267). На думку сучасних етнологів, Лід, отож і його прадід Ман, походили з пелазгів – переселенців з-понад Росі, сучасної Черкащини. "Є припущення, що Лід – один із засновників Етрунії.., з якої постали держави Греція й Рим" (СП с.24). Відносно праотця Мана, якого заступив іудейський Ной, маємо свідчення в "Історії світової культури": "Правового закріплення ідеологія брахманізму (священнослужителів древньо-української релігії) набула в VІ ст. до н.е. в "Законах Ману" – першому політико-правовому кодексі індійської культурної єдності... Ман, за ведичною міфологією, був прабатьком усіх людей, лише він один вижив після потопу на землі. Від призначеної йому богами дружини Іди й походить рід людський" (ІСК с.138). "Закони Мана" були й правовим закріпленням варнової системи брахманістської Індії. "Так, у гімнах "Рігведи" варна брахманів асоціюється з білим кольором як символ моральної чистоти і доброчинності, варна кшатріїв (царів) – із червоним кольором сили, енергії та рішучості, варна вайшіїв (ремісників, торговців) – із жовтим кольором суміші перших і других якостей, варна шудр (найнижча) – із чорним кольором як символом пороку й темноти" (ІСК с.132). До сьогодні в Індії збережена одна з найсвященних книг – "Манусмріті", – дослівно "Закони Мана" (СН с.259).
    Щодо "землі обітованої" – Палестини, де наші пращури пелазги (дослівно "лелеки") розбудували Трою, нагадаємо, що "В Палестині за 5 століть до нашестя племені Мойсея пелазги збудували велике місто Русасалем – "Русів постій" (за Дж. Вільсоном), за іншими джерелами (О. Партицький) це місто звалось Руса-Лель – на честь "русинського" бога Леля, а з часом назву міста було перекручено на Єрусалим (СП с.42). Так з розповіді про те, що в Сірії є-Руса-Лель, виник "Є-Руса-Лим". Інші міста русичів на чужині: Треба, Мана, Кума, Курінь, Порусія, Коса, Лука, Оратанія, Оріана, Русалія, Милан, тощо.