Дан   Берест

В Е Л Е С О В А     К Н И Г А

БІБЛІОГРАФІЧНА ДОВІДКА   |   ІСТОРИЧНА ОСНОВА   |   ПОМИЛКИ ПЕРЕКЛАДУ

(ВАРЯГИ «РЮРИК» та АСКОЛЬД)

Викликати текст дощечки №16

БІБЛІОГРАФІЧНА   ДОВІДКА

    «Велесова книга» – найдавніша пам’ятка українського народу, виконана різами на дощечках, що слугували сторінками книги. Тобто кожна давньоукраїнська літера прорізана чи випалена на дощечці розміром 38х22 см й завтовшки до 1 см. Ці історичні письмена (загалом 37 дощечок з двостороннім написом) були знайдені на Україні під час громадянської війни у серпні 1919 року і вивезені за кордон. Білогвардійський полковник Алі Ізенбек (Добровольчої Армії Півдня Росії під командуванням А. І. Денікіна) з полком Маркова опинився у спустошеному маєтку родини Задонських – поміщицька садиба Великий Бурлук поблизу Вовчанська та Куп'янська на Харківщині (помістя належало старовинному родові Донців-Захаржеських, не прямим нащадкам козацьких полковників, що розуміли цінність історичної пам’ятки).
    Знайдені дощечки були розкидані по підлозі у панській бібліотеці і мали вигляд дуже давніх. Вони були березові, завтовшки 6–8 мм, деякі частини їх були трухляві. На кожній з дощечок у кутку було зображення сонця і якоїсь тварини, а на поверхні були накреслені лінії, під якими розміщувався текст. Кожна літера була випалена розжареним стилом (відомі бронзові й кістяні стила довжиною 5-6 см з металевою вставкою – загостреним вістрям) з наступним нанесенням фарби; не виключно, що при написанні була використана техніка, яку дотепер користуються на Україні для розпису яєць-писанок: тобто на дощечку наносився віск, потім робилися в ньому подряпини, а далі занурювали у рідину, що насичувала кольором продерті місця. Літери, зображені на дощечках (гліфи), складають давньоукраїнську абетку, що побутувала на Україні-Русі до так званої "кирилиці". Вона складається з 25 букв та знаків для написання трьох подвійних звуків: оі – іо – іа.
    Одна з дощечок починалася словами на честь бога Велеса: «Я присвячую цю книгу нашому Богу Велесу, вищій силі, яка нас захищає» (д.16). Звідси й назва збірки «Велесова книга».
    «Велесова книга» розповідає, як анти-русичі опанували терени Царства Антів і майбутнього Царства Русь у ІІ тисячолітті до нашої доби. Цар антів – старотець Ор (Орій) – батько легендарних братів – Кия, Щека, Хорива, – ввійшов в історію Стародавнього Світу у VІІ ст. до н.д. як представник етнічних антів-русичів, що перебували у степах Північного Причорномор'я (згідно д.2а), де, вірогідно, ним було засноване відоме на сьогодні місто Перекоп (давня назва «Ор»). Відтак, усі розмови про те, що Ор прийшов звідкілясь здалеку (з Індії, з Ірану і таке інше) не відповідає істині. Бо анти-русичі зазначають кімерійців ІІ-І тисячоліття до н.д. як «отців наших» (6є), тож і Орій був представником корінних мешканців Стародавньої Руси, до того ж він «і Сірію воював, і Єгипет» (6в).
    Згідно історичних подій того часу, греки у VІІІ-VІІ ст. до н.д. почали захоплювати землі русичів на узбережжі Руського (Чорного) моря, звідки русичі відступили на північ після навали скіфів у VІІ ст. до н.д. Отець Орій повів наших праотців на північ України-Руси, «де завжди лиху годину перебували» (2а) і куди «утікає худоба наша од ворогів» (д.1). На чолі антів стали сини Орієві – Кий, Пащек-Щек і Горовато-Хорив, котрі після багатьох битв з ворогами утвердили Царство Антів на геополітичній мапі Старого Світу (тобто в Європі). Кий укріпив на Дніпрі стародавнє місто Куяву – сучасний Київ у VІІ ст. до н.д., а Щек і Хорив розбудували Старокарпатську державу, яка постала заслоном від римлян, «що хижачили на ягнят, які бо є дітьми Сонця» (анти-русичі, вони ж славії – сучасні слав'яни, вважаються дітьми Сонця). Виклад подій в «Книзі Велеса» доведено до 860 року нашої доби, де згадані – Дір (грецький купець) і Аскольд (воєвода Діра), котрий вбив Діра і, захопивши владу в Київ, ненадовго утворив Києвський каганат на зразок хазарського.
    Дощечки «ВК» були вивезені полковником А.Ф. Ізенбеком разом з усією колекцією старожитностей в Бельгію, а згодом у Брюссель, де він і помер в 1941 році. «Велесова Книга», а точніше тодішні дощечки з малюнками т.зв. гліфів були нанизані на ремінець, коли Ю. Миролюбов (емігрант з України) ознайомився з ними у 1925 році в Брюсселі і одразу скопіював три малюнки. Опрацювання написів і подальше копіювання дощечок зайняло близько 15 років; останню дощечку Миролюбов переписав у 1939 році, а у 1957-59 роках друкує фрагменти «ВК» в Сан-Франциско (США) у російськомовному журналі "Жар-птица". В 1968-70 роках стараннями М. Скрипника (Голландія) з’являється й українська публікація «ВК» у видавництві "Млин" (Гаага) і на сторінках "Календаря канадського фермера", – цей текст був надрукований згодом київським журналом "Дніпро" (1990р. – №4). Саме це видання Скрипника, котрий одержав від Миролюбова копії усіх текстів, вважається найбільш повним та точним.
    Варто зауважити, що реставрація автохтонного тексту дощечок «ВК» – це важка і кропітка праця, яку виконав Миролюбов з патріотичних міркувань, не отримавши за це ніякої винагороди. П'ятнадцять років наполегливої праці українського патріота і громадянина подарували прийдешнім поколінням найдавніший літопис України-Руси. Давність цього літопису і спосіб його виконання (на дерев'яних дощечках) зумовили можливість невірного прочитання, що виникли в наслідку часткової зміни літери через трухлявість деревини чи будь-якого іншого пошкодження поверхні дощечки. В результаті подібні зміни могли спричинити бачення нової літери, що змінювала зміст тексту і навіть робила його повністю незрозумілим. До того ж, подібність накреслення деяких літер також спричиняли ймовірність недосконалого перекладу. Відтак, досконалий переклад цілком залежить від обізнаності перекладача – знання історичних подій нашої минувшини та релігійних обрядів наших пращурів.


    Ритмічний переклад зроблено за текстом «ВК» (публікація в "ТОДРЛ", т.43). За визначенням першого українського перекладача автентичного тексту Б. Яценка, «ВК» – це збірник історико-релігійних текстів, написаних різними, але близьких до давньоукраїнської (руської) мови діалектами. За висновками С. Наливайка (фахівця санскриту), алфавіт «ВК» називають велесовицею, проте вважається, що це ні кирилиця, ні глаголиця, а якась інша абетка. Якщо поглянути на текст 16-ї дощечки, то бачимо, що на її поверхню нанесено паралельні лінії, під якими розміщуються літери. Це нагадує санскрит, хінді та інші мови Північної Індії, які користуються абеткою деванагарі, "божественним письмом", де слова теж пишуться під горизонтальними лініями... (С.Наливайко, «ВК»: індійські паралелі, 1995р.).
    "Велесова Книга" – легенди, міти, думи – скрижалі буття українського народу, видана коштом науково-виробничого підприємства "Велесич", г.ред. В. Довгич. Це унікальна книжка, – у ній викладена мітоісторія укрів (тобто українців), чий родовід повів Кий – син Ора, внук Дажбога. Після виходу в світ на шпальтах газети "Русь Київська" (1994 р. № 1-3) книга включена до програм університетів, гуманітарних інститутів, коледжів, ліцеїв, гімназій і шкіл.


ІСТОРИЧНА   ОСНОВА

    «Велесова Книга» (скорочено «ВК») цілком заслужено вважає святинею українського народу. Вона викладає історичний шлях, світогляд, звичаї, вікопомні події, етнічні витоки та світосприйняття русів (українців-русичів і загалом слав'ян), а також давньоукраїнську релігійну концепцію створення світу – триєдність Яви, Прави і Нави, що знайшло своє втілення у Тризубі – сучасному Гербі України.
    Розглядаючи «ВК», перш за все зазначимо, що автори стародавніх текстів описують не всі події, а лише найголовніші на думку тодішніх авторів, до того ж не в хронологічній послідовності, бо «ВК» – не історична, а ідеологічна збірка текстів, покликана зберегти духовні надбання українців-русичів, що зазнавали нищівного впливу тлінної релігії чужинців, та надихнути спільноту українців-русичів до захисту землі отців наших.
    «ВК» охоплює події з ІІ тисячоліття до нашої доби і до 860 року нашої доби. Цей висновок підтверджений словами дощечки д.4б: «За десяток віків забули своє родство, і так роди жили окремими племенами. Се називаються ті поляни, свередзі і деревляни: тут бо всі руські… За другу тисячу літ підпали розділу і лишились у самотності… І так за дві досьогодні тисячі літ не могли сутворитися до Русі, а там прийшли варяги (860р.)». Як бачимо, двотисячолітній огляд історичних подій реально закладений у «ВК» і спонукає до переосмислення висновків, що побутують нині стосовно цієї літературної пам'ятки.
    Сучасному читачу важко осмислити усі події «ВК», бо це не по силі навіть іменитим науковцям, тож споглянемо загальну історичну картину, на тлі якої відбуваються події. Причому деякі з них переказуються по кілька разів кожним слав'янським родом з привнесенням свого бачення та амбіцій (докладніше про все дивитись далі по тексту).
    Загальний огляд «ВК» розпочнемо з формування праслав'янської спільноти (укрів-венедів-русичів) та створення релігійної концепції, коли «Дажбо нас народив од корови Замунь». Цей міфологічний світогляд відповідає зодіаку Тельцю (4400-1710 роки до н.д.).
    Утворилися наші роди в добу кімерійців (ХХ-VІІ ст. до н.д.) в «Семиріччі» (північне Приазов'я), де відбулась битва 950 року до н.д. («на берегах моря Готського») з азіатськими кочовими племенами. Першу битву на праотці виграли, але через кілька століть азіатські орди насунулися знову, причому більш чисельні. Це були скіфи – східні давньоіранські племена, що з’явились на Русі в VІІ ст. до н.д. Цій потужній навалі не зуміли протистояти наші праотці і відступили: частина пішла на північ на чолі з легендарним праотцем Орієм (розбудувавши Голунь та Києв у Подніпров'ї), частина – на захід (розбудувавши м. Кімерій в Італії), частина – до Малої Азії. Згідно існуючої історіографії, скіфи на чолі з царем Мадієм, переслідуючи кімерійців, через Кавказ вдерлися до Мідії і оволоділи на 30 років великою частиною Малої Азії. Це засвідчує розповідь «ВК» про відступ наших праотців з «Семиріччя» до Сірії та зворотне повернення на свою батьківщину: «І вийшли з краю Семиріччя до гір Сірії, в Загрос, перебувши там вік» (д.15а), тобто наші праотці перебули в Сірії деякий час, ймовірно вік одного покоління, перечекавши поки вщухне розгул азіатської орди.
    Головна увага «ВК» зосереджена на тій частині наших праотців, котрі після виходу з «Семиріччя» не залишали межі стародавньої Руси. В першу чергу це стосується легендарної особи – патріарха Орія – батька Кия, Щека, Хорива, чиї роди утворили спільноту русичів на Подніпров'ї, Чехії та Дунаї (Хорватія). Після виходу з «Семиріччя», зумовленому навалою скіфів, частина наших пращурів на чолі з Орієм пішла на північ «у ліси» верхів'я Дніпра, звідки невдовзі повернулись на середнє Подніпров'я, де сусідили зі скіфами, що випасали у наших степах свою худобу («іранець Скотень»). Згідно «ВК», старотець Орій розбудував чи відбудував Голунь у голому степу на Ворсклі, а його сини, ймовірно після смерті батька, розійшлися по Русі: Кий разом з братами укріпив стародавнє місто Куява («матір городів руських»), після чого Щек і Хорив подалися на Дунай, де розбудували Старокарпатську державу, яка проіснувала близько тисячі років, слугуючи заслоном від римлян. Нащадки Хорива залишись на Дунаї (хорвати), а нащадки Щека у І-ІІІ століттях повернулись до Дніпра і замешкали долину Прип'яті, де перебували близько 500 років і поволі переміщувались на захід (чехи, поляки).
    Переселення частини русичів з Подніпров'я до Карпат – це вікопомна подія, що зазначена у «ВК» як Карпатський Ісход (640 р. до н.д.), а вже від Карпатського Ісходу ведеться датування інших подій.
    У VІІ ст. до н.д. розпочалась Велика Грецька колонізація узбережжя Руського моря (воно ж Чермне море, перекручене у сучасну назву «Чорне» море). «ВК» розповідає про захоплення греками наших стародавніх міст – Сурож (суч. Судак) та Корсунь (суч. руїни м. Херсонес біля Севастополя), які були збудовані русичами (кімерійцями-антами-венедами) за «400 років» до греків, тобто наприкінці ІІ тисячоліття до н.д.
    Зауважимо, що в ті часи захоплення земель відбувалось за правом сили, тож наші праотці вели майже невпинні війни з загарбниками. Легендарне місто Голунь (суч. руїни біля м. Більськ на Ворсклі), згадане Геродотом як місто «Гелон», було спалене персами на чолі з Дарієм-І у 514 р. до н.д.; згодом відновлене русами. Крім Голуні й Києв, як головних міст русичів, «ВК» згадує Воронженець (суч. Вороніж), Росія-Град (суч. Ростов), Новгород (суч. Новгород) та інші. Згадуються й імена славетних героїв та перемоги русичів у неугавній боротьбі за землю Руську з численними ворогами.
    У ІІІ столітті нашої доби з заходу посунули готи (германські племена), з якими розпочалися довготривалі війни. «ВК» згадує ватажка готів Германаріха (350-375 роки), від якого також ведеться датування подій. Крім готів серед ворогів «ВК» згадує єгуншів (суч. інгуші), які об'єднались з азіатськими гунами ІV ст., утворивши союз племен під назвою "Велика Болгарія" (м. Біла Вежа на території суч. Цимлянського водосховища). Також згадуються обри (вони ж авари), елани (алани) – іранське плем'я (предки осетинів), костобоки (геко-дакійці), язиги (яги, яси – іранське плем'я), хозари (Хозарія VІІ ст.), варяги – зокрема ватажки варягів Аскольди (загалом три однойменні особи).
    Зауважимо, що події у «ВК» викладаються не в хронологічній послідовності, а в довільній формі, тож розібратися в них сучасному читачу вельми важко. Адже те, що було добре відоме нашим праотцям, постає незбагненним навіть сучасним науковцям. Відтак, авторські коментарі допоможуть нашим сучасникам розібратися у вирі історичних подій «Велесової Книги».

    Вважається, що більша частина «ВК» написана з усних переказів аналогічно тому, як були записані індійські веди, складені на теренах України-Руси в 4-3 тисячоліттях до н.д., але записані лише в 2-тисячолітті до н.д. брахманами в Індії. Відомо, що тексти усіх вед заучувалися брахманами напам'ять, як обов'язкова умова посвяти в релігійний сан. Відтак, напевне, і «ВК» заучувалася волхвами (служителями рідної української релігії), але навряд чи повністю вся літературна пам'ятка була складена (записана) виключно з переказів. Бо маємо докази, що деякі дощечки записані з означенням часу їх написання. Одна з перших дощечок (д.5б) була записана у 374 році, де міститься згадка про битву язигів з костобоками у 174 році, згідно сучасної історіографії: «І була та убориця за двісті літ (до часу написання, тобто до 374р.)»; інша дощечка (д.29) була записана у 410 році, де міститься згадка про битву з римськими легіонами імп. Трояна у 210 році: «І се дідове наші пішли на легіони Трояна і розтрощили їх. І то було за триста літ до нашого часу (тобто до часу написання)».
    Підтвердження давності написання деяких дощечок «ВК» убачаємо у вислові: «Грецьколані не богів почитають і не людей. Їхні боги суть із каменя зроблені подобою до мужів» (д.22). Подібний вислів правомірний лише до повної християнізації грецьких колоній на Північному Причорномор'ї, після проголошення християнства державною релігією Візантії у 325 році.
    Нагадаємо, що насильницьке утвердження християнства почалося з християнізація Балкан. Візантія понесла нову релігію до болгар, з якими візантійські імператори розпочали неугавні війні і врешті перетворили на своїх васалів. Відтак, передбачаючи загрозу християнізації волхви-русичі почали створювати «Велесову Книгу», щоби зберегти релігійні традиції та духовні надбання пращурів. Тож не дивно, що тексти дощечок близькі до давньоруської літературної традиції дохристиянських часів за своїми лексико-граматичними характеристиками.
    Щодо авторів «ВК» зазначимо слова самого Ю.Миролюбова, який безпосередньо тримав у руках дощечки з автентичним текстом: «Букви були не всі однакової величини, були рядки дрібні, а були й великі. Видно, що не один чоловік їх писав». При уважному прочитанні «ВК» можна помітити повтори і навіть різний стиль викладу, а це також засвідчує, що певні частини тексту (окремі дощечки) написані різними людьми. Зокрема дослідники «ВК» розрізняють дощечки, написані здебільшого волхвами Західного Полісся (басейну ріки Прип'яті, яка звалася Дніпром та Лукою), а також волхвами Наддніпрянщини та прибічниками отця Ора (патріарха й царя антів); декілька дощечок містять певну кількість чеських слів, що також вказує на причетність нащадків роду Щека (чехів) до написання цієї літературною пам'ятки. Не виключно, що до створення «ВК» долучились і прибалтійські руси (на це вказує згадка про величне святилище Світовида на о. Рюген в Балтійському морі). Зауважимо, що на просторах між Одрою й Лабою жили і поляни, і волиняни, і деревляни – родичі наддніпрянців (носіїв черняхівської культури), утворивши там Балтійську Русь. Згодом поляни-укри (нащадки Кия, Щека, Хорива) одержали перевагу і сформували державну спільність під назвою Русь. Проте лише укри-укріани Балтійської Русі зберегли традиції найдавнішого індоєвропейського етносу аж до ХІІІ століття.
    Крім того, маємо пам'ятати, що «ВК» була написана різними представниками слав'янської спільноти, які розповідали перекази свого племені, котрі не слід переносити на увесь давньо-український етнос. Зокрема на дощечці «6в» розповідається про тиверців, які потрапили у вавилонський полон і згодом повертались в причорноморські степи й Подніпров'я через Кавказ. А загалом, за визначенням фахівців, у збірнику «ВК» не менше 15-ти пам'яток, складених у різний час різними людьми і зведених воєдино у VІІ – ІХ століттях, коли християнська релігія поточилась на Русь, несучи свої фатальні згубні наслідки. Не викликає сумніву, що «ВК» була складена для того, щоби донести нащадкам правдиву історію українців-русичів, не спотворену вітхозавітними вигадками. Саме завдяки «Велесовій Книзі» ми можемо з упевненістю сказати, що Русь була відома в Старому Світі за тисячоліття з-перед того часу, котрий зазначили християнські літописці «Повісті плинних літ», розпочавши літочислення Русі з 852 року.
    Історичні події, на тлі яких розгортається оповідь «ВК», охоплюють великий проміжок часу, вподовж якого наші пращури вирізнялися поміж народів Старого Світу, прибравши багато найменувань. Орії - орійці - оріяни - трипільці - пелазги (дослівно «лелеки») - гіперборейці - кияниди - кияни (тобто «києносці» чи «скіпетроносці») - кімерійці («кім-орії», згідно «ВК») - анти - славії - слави - славени - слав’яни - русини - русичі - руси – все це неповний перелік назв українського народу дохристиянської доби. Напевне жоден народ у світі не має стільки назв, як українці, але й жоден народ у світі не має такої давнезної історії та цивілізації, яка обчислюється десятком тисячоліть і сягає поза межі існування будь-якого іншого народу на землі.
    Упорядковуючи історичні події, зазначимо вікопомні дати, відомі в сучасній історіографії, що мають пряме відношення до території сучасної України-Руси:
    VІІ – ІV тисячоліття до н.д. – Трипільська доба (започаткування першої в світі цивілізації та розповсюдження її по Європі, Середземномор'ї, Північній Африці, Малій та Середній Азії);
    VІ тисячоліття до н.д. – з'єднання Чорного моря з Середземним (так званий «Всесвітній потоп») і затоплення великої території Причорномор'я, що зумовило розселення мешканців Причорномор'я по усьому світу;
    V тисячоліття до н.д. – розбудова Шумерської держави в Месопотамії переселенцями орійцями з Подніпров'я;
    ІV-ІІІ тис. до н.д. – розбудова культових святилищ-обсерваторій Гіпербореї слідом за розселенням племен (від українських Буртів і Козаровичів – найбільш досліджених святилищ обсерваторій під Чигирином і Києвом – до англійського Стоунгенджу, а на початку ІІ тис. до н.д. – зауральського Аркаїма під Челябінськом);
    ІІІ тисячоліття до н.д. – розбудова славнозвісної Трої (2750 рік) вихідцями з Оріани-України на честь бога Трояна (переселення очолив старотець Ман, ведійний "Муж, Чоловік" – відповідність якого виявлена в похованні ІІІ тисяч. до н.д., Висока Могила, під Староселлям);
    ІІІ – ІІ тисячоліття до н.д. – освоєння переселенцями з Подніпров'я долини Інду в Індії, біля історичного Пенджабу, та створення індійського епосу, що описує події, які відбувалися на теренах сучасної України-Руси у ІV-ІІІ тисячоліттях до н.д.;
    ІІ – І тисячоліття до н.д. – доба Кімерійців («кім-оріїв», згідно «ВК»), найдавнішого з народів, згаданих у світовій історії на теренах України-Руси (згідно «ВК», кімерійці й анти – це один народ, бо цар антів Ор був кімерійцем);
    1140 р. до н.д. – поділ русів на окремі роди: «Се називаються ті поляни, свередзі і деревляни: тут бо всі руські» (д.4б);
    І тисячоліття до н.д. – повернення пращурів українців-русичів (пелазгів) з Малої Азії після Троянської війни, оспіваної пелазгом-троянцем Гомером і датованої приблизно 1260-1250 роками до н.д., та розбудова міста-фортеці Голунь на річці Ворсклі (сучасні залишки стародавнього городища поблизу м. Більск), згадане у «ВК»: «В давнину мали Голунь нашу, і гради, і села, і вогнища» (д.19);
    VІІ ст. до н.д. – навала войовничого іранського племені скіфів (скитів), які витіснили Кімерійців-Антів і Амазонок з Причорномор'я;
    650 р. до н.д. – вихід з «Семиріччя» (Приазов'я) і перехід русів на чолі з патріархом Орієм до озера Ільмень після навали скіфів.
    640 р. до н.д. – утворення Царства Антів, згодом назване «Русь» (від Орду й Вісли до Волги та від Чорного моря до Білого); розбудова укріплень Києва синами царя Орія – Києм, Щеком, Хоривом – на місці стародавньої Куяви, котра вважалася «матір'ю городів руських» (д.22);
    VІІ ст. до н.д. – ІІІ ст. н.д. – існування Старокарпатської держави, розбудованої Щеком і Хоривом, синами царя антів – Ора (д.36б);
    VІ ст. до н.д. – ІІ ст. н.д. – утворення Сарматії, військового союзу Антів з Амазонками, що мешкали на території сучасної Кубані і були також потіснені скіфами (сармати поступово потіснили скіфів і врешті у ІІ ст. остаточно вибили їх на своїх землях, зокрема й в Криму);
    V ст. до н.д. – «батько історії» грек Геродот відвідав Сарматію і описав її населення (вони, поза сумнівом, були індоєвропейці);
    ІV – VІІ ст. н.д. – утворення й існування військового угрупування "Київська Троянь", згадана у "Слові о полку Ігоря" як «тропа Трояні; віки Трояні; земля Трояні», про що варто сказати окремо:
    – після перемоги русичів над готами, що хлинули з норманських країв на схід, ватажок готів Вінітарій запросив руського царя Божа (Буса) і його князівське оточення на банкет, буцімто перед тим, як податися геть з землі русичів. Зустріч відбулась на річці Рось (с.Синяви, Рокитнянського р-ну), де готи підступно схопили і стратили царя антів Божа з синами і сімдесятьма вельможами. Українська історіографія датує вбивство готами царя Божа 375 роком, після чого анти-русичі, лишившись без воєначальників, відійшли з південної степової зони до Києва, навколо якого утворили військове угрупування "Троянь", котре очолив князь Велемир. У 382 році русичі розбили готів ущент і вигнали за межі Руської землі (розбиті готи частково осіли поза Доном, а більшість подалась назад на захід, де згодом утворили державу "Германію", названу на честь їхнього ватажка Германаріха, неодноразово згаданого у «ВК»).
    Хронологія подій реально проглядається в цілком завершеній композиції дощечок 5а – 7а, зокрема:
    – Прихід до Карпат за 1500 літ до правління Діра (д.5а, д.6в). Якщо врахувати, що Дір був на Русі в 860 році н.д., то прихід до Карпат припадає на 640 рік до н.д. Згідно «ВК», отець Ор з синами – Києм, Щеком (Пащеком) і Хоривом (Горовато) – звели кремлі на київських горах, а потім, залишивши Кия княжити у місті-фортеці й околишніх землях, Щек і Хорив подалися до Карпат, де заснували Старокарпатську державу, яка проіснувала майже тисячу років, як непоборний заслін для греків і римлян. Нащадки Хорива (хорвати) розселилися понад Дунаєм та частково разом з нащадками Щека повернулися до Дніпра.
    – Вихід русичів з Карпат починається близько 140 року до н.д. і триває до ІІІ століття н.д. Перехід русичів з Карпат до Дніпра (власне до Прип'яті) підтверджений археологічними дослідженнями, що проводились задовго до оприлюднення «ВК». На початку нашої доби, згідно сучасної історіографії, на Прип'яті відбулася зміна населення, утворилася слав'янська (зарубинецька) культура.
    – Війна з готами (германцями) й гунами у ІVст. н.д.: «Святояр розбив готів 1003 року од приходу слав'янського люду на Русь» (д.4б), – тобто, якщо рахувати від приходу до Карпат (640р. до н.д.), то перемога Святояра була 363 року, що відповідає сучасній історіографії (у 375 році, перед тим як покинути Русь після поразки в битві з військом Святояра, готи підступно схопили і стратили царя антів Божа (Буса) з синами і сімдесятьма вельможами, за що були покарані русичами у 382 році і вигнані за межі Русі).
    – Через 200 літ наші родичі розселилися на широкій території (д.5б), – тобто у VІ ст., що також відповідає сучасній історіографії. Потужний рух на захід слав'янських племен з Прип'яті й Наддніпрянщини розпочався у VІ ст. і невдовзі слав'яни заполонили увесь Балканських півострів і більшу частину Європи. Саме тоді з'являються слав'янські пам'ятки празького типу і на Поліссі (Прип'яті), і в Чехії, і на Одрі.
    – Згадка про Кия, котрий розбудував м. Києв у 640 році до нашої доби: «І так було се через років тисячу триста по Кию-отцю, триста років по Карпатському життю» (д.22); [мається на увазі VІ ст. нашої доби, бо «Карпатське життя» закінчилось в ІІІ ст., відтак Кий-отець розбудував Києв у VІІ ст. до н.д.].
    «ВК» згадує найдавніший з відомих народів на теренах України-Руси – кімерійців (кіморіїв) як «отців наших» (д.6е), від яких походив отець Ор (батько Кия, Щека, Хорива) – «який і Сірію воював, і Єгипет» (д.6в), та повідомляє багато історичних подробиць:
    – згадка про перську навалу Дарія-І, який воював зі слав’янами у VІ ст. до н.д. (д.6д) і зруйнував Голунь на Ворсклі у 514 р. до н.д. (згодом місто було відбудоване);
    – повернення полонених русів з вавилонського полону в Месопотамії за часів Новуходоносора VІ ст. до н.д. (д.6г);
    – розбудова Сурожа (Суренжа) – сучасне м. Судак в Криму у 1100 році до н.д. (д.6е), а через 400 років (згідно д. 8-3) захоплене греками під час великої грецької колонізації в VІІІ-VІІ ст. до н.д.;
    Та найцікавіша історична подробиця, яку повідомляє нам «ВК», про те, що ані Дір, ані Аскольд не були русичами, як оповідає християнська «Повість плинних літ», при тому кажучи, що русичі самі запросили варягів до себе княжити. Аскольд був варязьким воєводою при Дірові, котрий прибув до Києва з Візантії як купець, маючи намір навернути непереможних антів-русів до християнства:
    – «І се Аскольд є варяг озброєний, щоб охороняти еланських (грецьких) купців, що ходили до Дніпра-ріки. І се Дір еланський, кажуть, присмирив наших і був на престолі цьому (києвському) раніше його. І се Аскольд забив Діра, і є він один на місце те; і також є ворог наш, і не хочемо його, як ворога» (д.29).
    Історичні події, які охоплює «ВК», закінчуються згадкою про Аскольда й Діра (860 р.), що дає цілком виправдані підстави вважати, що укладання «ВК» було закінчене у ІХ столітті. В наступні роки – власне після «Аскольдового хрищення Русі» – християнство почало стрімко утверджуватися на Русі, винищуючи не тільки літературні пам'ятки українців-русичів дохристиянської доби, але й носіїв етнічної культури наших пращурів – служителів нашої Рідної Православної Віри – волхвів. Натомість християнство запроваджувало чужинське бачення нашої історії, яке здебільшого побутує до сьогодні.
    На противагу чужинському викладу нашої історія «ВК» розкриває витоки українського етносу, згадуючи про «святе Семиріччя наше», як колиску антів-русичів і усіх слав'ян.
    Стосовно Семиріччя зауважимо, що в існуючих перекладах наявні традиційні помилки, які докорінно змінюють історичну істину, зокрема походження українців-русичів і усіх слав'ян загалом. Уживані в тексті «ВК» географічні назви не слід ототожнювати з сучасними назвами, як наприклад: «Семиріччя» у сучасному розумінні стосується місцевості зокола озера Іссик-Куль, або «П'ятиріччя» – Пенджаб в Індії. Але семиріччя й п'ятиріччя існують у багатьох місцевостях – це узагальнені назви тих місць, де наявні сім чи п'ять річок. І таких місцин у кожній країні знайдеться чимало, зокрема й на Україні-Русі, тим паче в Стародавній Русі, яка сягала від Чорного моря до Білого.
    Про помилкове сприйняття азіатського «Семиріччя» зауважив Ю. Шилов, пропонуючи свою версію «Семиріччя» на берегах Середземномор'я: «В середньоазійському Семиріччі ніяких реалій за часів доарійського Богумира ми не знайдемо. Але знайдемо етруські містечка – Славіні, Київ, Перусію тощо – які могли виникнути в італійській (В)енет(ц)ії внаслідок переселення сюди однойменного племені на чолі з Енеєм і Антенором після падіння Трої в середині ХІІІ ст. до н.е. Тут, біля Кречіо, в 1846 р. було знайдено надгробок Енея зі згадками Лада й Езменя Расії, відомими також “Велесовій книзі”. Чи не від Руса молодшого, сина Богумира (Благомира), пішла назва тієї місцини? А сім рік Края Зеленого – чи не місцевість Тімава з сьома джерелами та дубовим лісом біля Адріатичного моря, присвячена Богу Міду (за “Географією” Страбона)?» Тож варто визначитись – де знаходиться наше «святе Семиріччя і П'ятиріччя».
    «П'ятиріччя» і «Семиріччя» (згідно «ВК») – це колиска східних слав'ян і усіх слав'янських народів загалом. Відтак, місцезнаходження цих місць вельми важливе для розуміння наших етнічних витоків. Згадку про «П'ятиріччя» і «Семиріччя» убачаємо на д.36а, де сказано про венедів як про найдавніший рід слав'ян, що подався з Руси на захід: «венеди повернуться до земель наших і до степів древніх, шукаючи порятунку, як у дні виходу од П'ятиріччя і Семиріччя». Зауважимо, що «П'ятиріччя» і «Семиріччя» зазначені вкупі, тож і місцевість має бути поряд одна одної, а не розкидана по усьому світу, як вважали нерозважливі науковці, переносячи «П'ятиріччя» до Індії, а «Семиріччя» в Середню Азію чи кудись інде.
    Відтак, зважаючи на визначення місцевості, де знаходилось «П'ятиріччя» і «Семиріччя», згідно «ВК», зазначимо, що колиска слав'янського етносу – це узбережжя Азовського моря: західне і північне узбережжя відповідно. «П'ятиріччя» – це п'ять річок сучасного Краснодарського краю: Єя, Челбас, Бейсуг, Кирпили, Кубань. «Семиріччя» – це сім річок сучасної України-Руси: Молочна, Берда, Кальміус, Грузький Єланчик, Мокрий Єланчик, Миус, Дон.
    Підтвердження цього висновку убачаємо в археологічних знахідках північного Приазов'я, де розташовані численні кургани-могили та прадавні святилища, зокрема усесвітньо відома «Кам'яна Могила» на річці Молочній – найдавніша історична пам'ятка з усіх відомих на землі, датована ХІІ тисячоліттям до нашої доби і по праву визнана витоком всесвітньої цивілізації. Написи «Кам'яної Могили» розкривають мотиви відомих міфологічних сюжетів, які відображені в більш пізніх текстах – шумерських, вавилонських, ассирійських тощо, зокрема згадка про Всесвітній потоп. За визначенням науковців, у VI тисячолітті до н.д. стався землетрус, що зумовив прорив Середземного моря (через суч. Босфор) і затоплення колишнього озера, яке перетворилося на Чорне море, де рівень води піднявся на сто метрів. Записи про це грандіозне явище знайдені в написах «Кам'яної Могили», звідки були запозичені до шумеро-вавилонських глиняних табличок, а згодом прибрали назву «Всесвітній Потоп» та загальновідому згадку про «Атлантиду» – країну велетів-антів (рос. атланти).
    Не підлягає сумніву, що ця велика катастрофа зумовила грандіозну міграцію мешканців тодішнього Причорномор'я; згідно археологічних, генетичних і лінгвістичних досліджень, розселення людства відбулось в усі напрямки світу. Люди пішли до Європи, центральної Азії, Китаю, Єгипту і Персидської затоки, Палестини і Месопотамії. Науковці зазначають, що мешканці Причорномор'я були тими загадковими пращурами шумерів, що розвинули знамениту цивілізацію в Месопотамії.


ПОМИЛКИ   ПЕРЕКЛАДУ

    Розглядаючи «ВК», перш за все зазначимо, що автори стародавніх текстів описують не всі події, а лише найголовніші на думку тодішніх авторів, до того ж не в хронологічній послідовності, бо «ВК» – не історична, а ідеологічна збірка текстів, покликана зберегти духовні надбання українців-русичів, що зазнавали нищівного впливу тлінної релігії чужинців, та надихнути спільноту українців-русичів до захисту землі отців наших.
    Як зазначалось, огляд подій «ВК» сягає ІІ тисячоліття до нашої доби, коли пантеон богів очолив Сварог, а Дажбог, як його син, створив світобудову «І в безодні повісив Дажбо землю нашу, аби та удержана була» (д.1). Іншими словами «ВК» охоплює подіє, коли сформувався релігійний світогляд українців-русичів як онуків Дажбога.
    Давність відліку часу убачаємо на д.7є: «Дажбо нас народив од корови Замунь, і були ми не скіфи, а коровенці». Цей міфологічний світогляд відповідає зодіаку Тельцю (4400-1710 роки до н.д.), відтак утворення слав'янської спільноти укрів-венедів-русичів сталося не пізніше 1710 року до н.д., тобто узгоджується з історичними подіями, бо в 1635 році до н.д. русичі вже поділилися на окремі роди, згідно д.4б: «За десяток віків забули своє родство, і так роди жили окремими племенами. Се називаються ті поляни, свередзі і деревляни: тут бо всі руські… За другу тисячу літ підпали розділу і лишились у самотності… І так за дві досьогодні тисячі літ не могли сутворитися до Русі, а там прийшли варяги (365р. – перший прихід варягів)».
    Відтак, «ВК» не згадує події більш давнішні: ані Трипільської доби (VІІ–ІV тис. до н.д.), ані Шумерської держави, ані розбудови вихідцями з Оріани-України славнозвісної Трої (2750 р.), ані освоєння переселенцями з Подніпров'я долини Інду, біля історичного Пенджабу в Індії (ІІІ–ІІ тисячоліття до н.д.). Мало того повернення вихідців з України-Руси на свою історичну батьківщину викладається, як прихід русичів – а не повернення. Як наприклад розповідь про відступ під час навали скіфів у VІІ ст. до н.д.: «І вийшли з краю Семиріччя до гір Сірії, в Загрос, перебувши там вік» (д.15а), тобто наші праотці перебули в Сірії деякий час, ймовірно вік одного покоління, перечекавши поки вщухне розгул азіатської орди.
    Вартий уваги і той факт, що кожен давньо-слав'янський рід намагався приписати собі походження від славнозвісного царя антів Орія (Ора), щоби підвищити свій соціальний статус на батьківщині. Тож не варто сприймати усі згадки про старотця Ора беззастережно.
    Вкотре зазначимо, що патріарх Ор (отець Орій, він же старотець) реальна історична особа. Ймовірно на його честь було назване давнє місто «Ор» в Причорномор'ї, відоме на сьогодні як Перекоп; не виключно, що саме звідти під час навали азіатів-скіфів були уведені анти-русичі старотцем Орієм на північ, де згодом розбудували Голунь і Києв. Однак стосовно Ора і його синів (Кия, Щека, Хорива) варто зауважити, що розповіді про ті історичні події перейшли з реального викладу в легендарний і переповідались кожним давньо-слав'янським родом (племенем) на свій лад. Як зазначалось, пояснення в тому, що кожен давньо-слав'янський рід хотів бути причетним до легендарного минулого наших праотців; це стосується зокрема й тих родів, що повернулися в степи Причорномор'я на землі пращурів «з краю іншого» (д.38а).
    Авторський переклад автентичного тексту виправляє більшість прикрих помилок попередніх перекладачів. Зокрема і помилку перекладу д.38а, де йдеться про землетрус, що стався в часи вавилонського полону, а саме:
    першодрук – «изшед изъ края иньска пред очи идуща, камо зрящети»;
    невірний переклад «І пішли з краю Індського світ за очі»;
    вірний переклад – «І пішли з краю, куди очі дивились – інший край зглядіти».
    Виправлення «краю Індійського» на «край інший» сталося не з власного розсуду автора, а опираючись на аналогічний вислів у фрагментах на д.20: «од iньске отрещете», перекладене як «од інших відірвали», тобто «інський» – це не «Індійський», а «інший». До того ж, спонукав до пошуку іншого краю землетрус, що стався під час вавилонського полону русів (згідно д.6г), тобто це чергова розповідь про повернення наших бранців до Руси, але це аж ніяк не подніпровський Орій з синами, згадку про яких запозичили бранці для утвердження своєї причетності до слав'янського етносу.
    Варто додати ймовірним опонентам, що повернення з Індії великої кількості людей з худобою – справа багатолітня, бо треба було зупинятися щороку і сіяти зерно, а потів збирати врожай, а при неврожаї залишатися на одному місці декілька років, щоби не померти з голоду. Відтак, подібне переселення могло тривати вподовж десятків років, а то й життя одного покоління. Іншими словами, припускаючи, що Кий, Щек та Хорив прийшли з Індії, то вони не могли очолювати роди, бо в Індії вони мались бути маленькими дітьми, щоби в 20-30 літньому віці досягти земель України-Руси. Проте нерозважливі дослідники з легкістю переносять події з одного кінця землі на інший в одну мить, вважаючи це рівнозначним переходу з Києва до Карпат.

    Незнання історії призвело до ще однієї прикрої помилки стосовно гунів, незважаючи на те, що в автохтонному тексті так звані «гуни» усюди названі як «егунште». Нагадаємо, що нашестя гунів відоме у всесвітній історії не в часи царя Ора, а на тисячоліття пізніше – у ІV століття нашої доби! А «єгунши», тобто пращури сучасних інгушів, разом з іншими племенами увійшли в гунський союз, основа якого утворилася з об'єднання болгаро-угорських племен Поволжя; саме у тому вигляді гунський союз назнала Європа. Слід пам'ятати, що у І столітті між Волгою і Доном жили тюркомовні племена онугурів (оногурів) і утугурів (утигурів), які увійшли до гунського союзу. Оногури – назва тюркського племінного союзу "он-огур" (тюрк. «10 стріл», тобто «10 племен»), українська назва «угри» або «угорці». Більшість цих племен, включно з оногурами, утургурами і мадярами, утворили союз кочових племен. Цей союз отримав тюркську назву «болгари», що означає «суміш», з яких утворились так звані «білі гуни», які після з'єднання з азіатськими («жовтими») гунами рушили в Європу, залучаючи в цей похід усі попутні племена.
    Про утворення гунського союзу в ІV ст. згадує і «ВК»: «А коли єгунши почали велику війну, прагнучи до утворення великої землі своєї, то ми пішли геть звідти до Русі» (д.10); мова йде про землі в басейні Дону, звідки русичі пішли геть.

    Дощечка 1 має помилку, яка розкриває більш давнє походження землі Руської: «Бренне бо є наше життя і ми самі також, разом з князем нашим, працюючи і живучи на землі під знаком Овна» (помилкове «живучи в землі з тілом овна»). Цей вислів означує час, бо новорічна кульмінація зодіакального Овна співпадала з весняним рівноденням між 1710 роком до н.д. до 20 роком н.д. Відтак, русичі як онуки Дажбога, який «нас народив од корови Замунь» (д.7є), могли сформуватись не пізніше 1710 року до нашої доби, коли зодіак очолював Телець (2300-1710 роки до н.д.).

    Дощечка 4а має суттєву помилку в перекладі тексту: «спояша славу бозЪм на земЪ чужсьтЪi», що перекладалося як «заспівали славу богам на землі чужинській». Помилка перекладу виникла через невірне прочитання літери «р» як «ч» та підміна «ш» на «ж», звідки помилкове тлумачення – земля «чужинська». Проте «ВК» має варіанти слова «чужий», «чужим» – «чіужім» (4б), «чюжем» (6є), «цужей» (8), «цужья» (8-3), «ценже» (23), «цiуже» (26), а також слово «чужина» – «цуждiе» (36а), що аж ніяк не схоже на вищевказане «чужсьтЪi».
    Натомість виправлення кількох літер дає більш вірне тлумачення слова «рушсьтЪi» як «руський», бо «ВК» називає русів як «рушті», а «на землі руській» як «на земЪ руштЪi» (2а). Відтак, першодрук «спояша славу бозЪм на земЪ рушсьтЪi», перекладається як «заспівали славу богам на землі руській». До того ж, цей вислів зазначається у контексті поряд з перемогою над хозарами, яка не була першої перемогою русів на теренах Руси, бо русичі зазначені на землі Руській з ІІ тисячоліття до н.д. (4б), (9а), тобто для русів у VІІ столітті Русь була не чужинська, а рідна.

    Дощечка 4в. «А тЪ Крiврг се удржi на Сурожi. Онi же, грьцi, бяштi наколу нъх», що у перекладі «А той Криворіг утримався на Сурожі. Вони ж, греки, були навколо нього». А попередній переклад «Онi же, грьцi, бяштi на Колунъх» відсилав греків аж до Голуні: «Вони ж, греки, були на Голуні», хоча так далеко на північ, до р. Воскли, греки ніколи не заходили.

    Дощечка 7є має вираз, який створив стійке непорозуміння щодо Пенджабу в Індії. Невірно прочитаний вислів першодруку «А с пендебе iдьема до се до небi сварзе сынея» як «з Пенджабу ідемо…», що аж ніяк не узгоджується з контекстом; більш вірне «а стенде бо iдьема до се до небi сварзе сынея», що цілком відповідає оповіді: «Дажбо нас народив од корови Замунь, і були ми не скіфи, а коровенці – анти, руси, боруси і сурожці; і тако стали дідо русове, і звідтіля йдемо досі до небесної Сварги синьої».

    Кажучи про вагомі помилки в перекладі, варто згадати так звану гору «Ірштія» (д.15а), що дало підставу росіянам віднести цю назву до річки Іртиш, мовляв праслав'яни вийшли з хащі Зауралля. Але варто лишень виправити розбивку на слова у виразі: «одь крае Седьемрецштiа о горе Iрштiа i Загъгрiа», замінивши на більш логічне: «одь крае Седьемрецштiа о гор Сiрштiа i Загъгрiа» – і вигадана гора «Ірштія» перетворюються на зрозуміле «Сiрштiа» – тобто «Сірія», яка згадується на цій же дощечці далі: «i теще до земiе Сiрштiе i тамо ста». Таким чином сам вислів шодо «гір Сіріїї» цілком узгоджується з подальшим викладом – «пройшли Дворіччя» (тобто межиріччя Тигру й Євфрату), котре від вигаданого «Іртиша» знаходиться на неймовірно великій відстані. До того ж, в тексті однозначно сказано, що це було повернення русичів, а не вихід з «праслав'янської колиски»: «І вийшли з краю Семиріччя до гір Сірії, в Загрос, перебувши там вік» (д.15а), – тобто праотці були в гірському масиві Загрос (так звана "Загогрія", згідно у «ВК») лише деякий час, ймовірно вік одного покоління. Мало того, вигадане Сірійське «Семиріччя» не відповідає означенню «Семиріччя»: згідно «ВК» – це «край зелений біля моря».
    Відтак, зважаючи на усі визначення місцевості, де знаходилось «П'ятиріччя» і «Семиріччя», зазначимо ще раз, що це узбережжя Азовського моря: західне і північне узбережжя відповідно. «П'ятиріччя» – це п'ять річок сучасного Краснодарського краю: Єя, Челбас, Бейсуг, Кирпили, Кубань. «Семиріччя» – це сім річок сучасної України-Руси: Молочна, Берда, Кальміус, Грузький Єланчик, Мокрий Єланчик, Миус, Дон.
    Вихід наш пращурів з «П'ятиріччя» і «Семиріччя» був зумовлений навалою скіфів у VІІ ст. до нашої доби. Саме з Приазов'я та пониззя Дніпра анти-русичі, очолені патріархом Орієм з синами пішли на північ у ліси, звідки невдовзі повернулись і розбудували Голунь і Київ (згідно 4г, 9а, 19 та інші). Безсумнівно, для захисту від азіатських кочовиків наші праотці створювали захисні укріплення у вигляді насипних валів, відомих сьогодні як Троянові чи Змієві вали, які наявні на теренах сучасної України-Руси.

    Дощечка 27 згадує так званих «праотців Маріченських», згідно першодруку: «праоце Марiщеньска». Можливо вкралася помилка прочитання літер «ІЛ» як «М», відтак, не «марiщеньска» – а «іларiщеньска», тобто «праотців Іларієвських», бо Ілар (як вчитель русів) згадується у «ВК», натомість ніякого «Маріченська» в текстах не убачаємо.

    Дощечка 33 згадує стародавнє місто – Росія-град, котрий через помилку перекладу шукали на березі Чорного (Понтійського) моря. А саме: «А ся треба наша по Седеню, отцю нашому, що на Понтійському березі і у Росії-граді був». У попередніх перекладах союз «і» був пропущений, хоча й наявний у першодруку, через що нерозважливі дослідники сприймали Росія-град на Понтійському березі (зокрема дехто ототожнював Росія-град з Сурожем). Але наступний абзац цієї дощечки зазначає: «І се руси пішли од Білої Вежі і од Росії на Дніпровські землі», тобто Росія-град знаходиться неподалік Білої Вежі (хозарський Сакел, зараз затоплене у Цимлянському водосховищі). Відтак, поза сумнівами, Росія-град – місто, яке відоме на сьогодні як Ростов. До того ж, вподовж століть існує легенда про заснування Ростова, назва якого випростовується із словосполучення «Росів стан».

    Дощечки 34 та 36б містять згадки про руського князя «Кия», але цей князь – не засновник Києва. На вказаних дощечках згадується однойменний князь – Кий-ІІ – руський князь VІІІ століття, що правив на Русі тридцять років і мав сина на ім'я Лебедян (він же Славер). Тож треба розрізняти згадку про цього князя, щоби не спричинити непорозуміння щодо історичної постаті засновника Києва – Кия-І (сина Ора), який у 640 році до нашої доби розбудував Києв разом з братами: Щеком і Хоривом, згідно д.6в: «Од отця Ора до Діра (860 р.) пройшло тисяча п'ятсот літ».
    Стосовно Кия-ІІ маємо можливість вирахувати час його правління, згідно д.34: «Се бо князеві Кию на ум спаде йти на болгар і ту рать пожене на північ аж до Воронженця і десь там залишить». Тобто цей князь пішов на болгар, погнавши їх до Волги, а болгари після розпаду так званої «Великої Болгарії» у Приазов'ї в VІІ столітті, під натиском хозар залишили Білу Вежу і, шукаючи вільні землі, перейшли на середню Волгу. Тобто цей Кий-ІІ жив після розпаду «Великої Болгарії» у VІІ столітті. Більш точніша дата вираховується за д.36б:
    «І се Кий помер, будучи нашим володарем тридцять літ. І по ньому був син Лебедян, який звався Славер, і той був двадцять літ. А по тому був Верен з Великограддя також двадцять літ; і по тому Сережень – десять, і він останній». Вказівка на те, що Сережень був останній руський князь веде до висновку, що саме він був правителем, коли Дір і Аскольд захопили Києв у 860 році (згідно Літопису Руського).
    Отож Кий-ІІ був правителем на Русі у 780-810 роках.

    Дощечка 38а має невірний переклад стосовно міста Києва, який був зазначений як «Індо-Києв». Помилка виникла через невірне тлумачення слова «інде». Першодрук: «И постави первЪе родъ слвенъ млбище во грду индЪ Кииву, еже рещенъ есть Киив». Новий переклад: «І поставив перший рід слав'ян мольбище в граді новому Києві, який досі зветься Київ».
    Помилкове сприйняття виразу «во грду индЪ Кииву» як «в граді Індо-Києві» сталося внаслідок спроби дослівного перекладу без урахування звороту мови наших пращурів. Тобто «во грду индЪ» – це ідіома, як наприклад: «идяху индЪ а изстеще грозе» – пішли іншим шляхом і уникли грози (д.9), або «тЪкшя до земе индЪже суне в ноце спяшеть» – пішли до землі де сонце спить (д.9); як бачимо тут немає дослівного перекладу, а є лише відповідний переклад, що не порушує зміст вислову.
    Стосовно «Києва» зауважимо, що історично відомо про інші міста русичів з назвою Київ. Зокрема в Італії (давньоукраїнське «теля») були розбудовані етруські містечка Славіні, Києв, Перусія. Як відомо, русичі потрапили в Італію у давні часи внаслідок переселення племені на чолі з Енеєм після падіння Трої в ХІІІ ст. до н.д. (надгробок Енея було знайдено біля Кречіо в 1846р.). Не виключно, що в давнину мались ще й інші містечка з аналогічною назвою, адже наші праотці розійшлися з Подніпров'я та Приазов'я в усі кінці світу. Відтак, Київ на Дніпрі був не першим містом з такою назвою, але на відміну від інших міст наявний до сьогодні.

    Серед суттєвих помилок варто зазначити помилки, що призвели до невірного датування часу написання «Велесової Книги», – це згадки про так званого варяга «Рюрика» і варяга Аскольда.

Варяг   Ерек

    В автохтонному тексті немає згадки про варяга «Рюрика», натомість є варяг зазначений як «Ерек» (д.8, д.14, д.29), «Ерке» (д.8(27)). Згаданий разом з варягом Аскольдом, цей варяг Ерек (Йорк) помилково був сприйнятий першим перекладачем «ВК» як «Рюрик». Але згідно інших літописних джерел достеменно відомо, що так званий варяг «Рюрик» ніколи не ходив по Дніпру і ніколи не був у Києві, як сказано у «ВК» про варяга Ерека. Відтак у авторському перекладі відновлена відповідність: ім'я варяга виправлене (згідно автохтонного тексту «ВК»), щоби не ототожнювати його з вигаданим у «Повісті плинних літ» так званим новгородським князем «варягом-Рюриком», чий надуманий родовід не співпадає з жодним Рюриком, що були відомі в Середньовічній Європі.
    Стосовно вигаданого «Рюрика» варто сказати більш детально. Згідно досліджень акад. Б. Рибакова і акад. Д. Лихачьова, новгородський варяги «Рюрик» з братами «Синеусом» і «Трувором» придумані для престижу, щоби підвищити вагомість Новгорода на противагу Києву, котрий має трьох легендарних братів, засновників міста. До того ж, «ВК» зазначає, що «ті варяги зовсім не князі, а воїни прості, і силою захоплювали владу, як сей Ерек, що прийшов» (д.29).
    Нагадаємо, що російський академік Б. Рибаков зауважував, що «Синуес» і «Трувор», зазначені в літописі як брати Рюрика, в дійсності не існували. Бо «Синеус» не міг бути білоозерським князем у 862-864 роках, оскільки археологічні дослідження міста Білоозерськ простежуються лише після Х століття. Рибаков довів, що ім'я «Синеус» – це перекручене «свій рід» (швед. «sine hus»), а «Трувор» – «вірна дружина» (швед. «thru varing»). Таким чином, на тлі вигаданих братів постає й сам «Рюрик» вельми сумнівно.
    Не секрет, що історія Московії базується на вигадках. Одна з них – вигадка про варяга «Рюрика» – пересічного розбійника, вандала й грабіжника, звеличеного москалями до рангу державотворця: «Рюрик – літописний засновник державності Руси, варяг, новгородський князь і родоначальник княжої, згодом царської, династії Рюриковичів». Але багатолітні старання московських істориків притулити «новгородського варяга-Рюрика» до якоїсь Європейської династії – не увінчалися успіхом. Новгородський князь «Рюрик» – це одна з мильних бульок так званої «імперської» амбіції Москви. Відтак, пам'ятаймо, що ніякого новгородського князя варяга «Рюрика» ніколи не було ані в Новгороді, ані де інде на землях Стародавньої Руси, і це ім'я має бути вилучене з усіх підручників по історії України-Руси.
    Зауважимо, що вигадку про новгородського князя «варяга-Рюрика» вніс до Руського літопису Мстислав (син Володимира «Мономаха», києвського князя і правителя всієї Руси), під час княжіння у Києві і редагування літопису на власний розсуд. «"Повість минулих літ" написана до 996 року Анастасом Корсунянином і в наступному зазнала три редакції, що визнано провідними вченими, дослідниками літописів. Перша редакція "Повісті" 1037р. з доповненням діянь Ярослава-Георгія зроблена Нестором-Ларіоном-Никоном (з подальшим його літописанням на посадах пресвітера, митрополита, а згодом ігумена Києво-Печерського монастиря з літописним зведення 1073р. та подальшими доповненнями літопису аж до смерті 1088р.); друга редакція "Повісті" 1112р. зроблена ігуменом Києво-Видубицького монастиря Сильвестром за наказом кн. Володимира «Мономаха», який сфальшував собі народження від візантійської принцеси Марії (дочки імператора Костянтина ІХ Мономаха); третя редакція "Повісті" 1117-1127рр. зроблена Мстиславом (сином «Мономаха»), що прибув до Києва у 1117р., посів києвський престол по смерті батька 1127р. і вніс до "Повісті" за власним уподобанням варязький родовід князів, приписавши князю Ігорю (сину Олега «Віщого») походження від варяга Рюріка» (Д. Берест «Літописні непорозуміння», див. 'Літописець Нестор').
    Як зазначають дослідники літописів, вперше ім'я «Рюрика» згадане в «Житії святого князя Владимира», де йшлося про "внука Олъжиного (княгині Ольги) і правнука Рюрика". Щоправда історикам невідомі джерела родоводу так званого «князя Рюрика», за винятком хіба що невдалої спроби ототожнити його з вікінгом Рориком Ютландським із Західної Європи. Однак немає жодних, навіть побіжних, свідчень про похід Рорика Ютландського в землі східних слав'ян, а версія про його причетність до «закликання варягів до Новгорода» базується виключно на лінгвістичній схожості імен.
    За цією версією вигаданий «новгородський Рюрик» буцімто з династії Скьйольдунгів, брат (чи племінник) вигнаного датського короля Харальда Клака, котрий в 826 році отримав притулок на узбережжі Фризії з центром в Дорестаді. Вперше ім'я Рорика згадується в 845 році, у зв'язку з нападом на землі Фризії, а у 850 році Рорик воює в Данії проти датського короля Хорика-I, а потім грабує Фризію та міста по річці Рейн. У 873 році Рорик дає клятву вірності Людовику Німецькому, а у 882 році імператор Карл «Товстий» передав Фризії Готфриду, племіннику Рорика, вочевидь після смерті останнього. Відтак, про перебування Роріка на землях слав'ян немає ніякої згадки, тож і одіозна особа літописного «Рюрика» ніщо інше як вигадка.
    Здавна виникали сумніви щодо хронології закликання варяга «Рюрика» до Новгорода (спершу русичі вигнали варягів, а потім у тому ж 862 році знову закликали до себе), а також щодо реальності самої особи літописного «Рюрика» та його братів. Сумнівною була й сама ідея «закликання варягів» – володарів-іноземців. В наукових колах вважається, що версія про іноземне походження перших правителів Руси – це «антинаукова норманська теорія», яка покликана довести, що слав'яни були неспроможні створити власну державу.

Аскольди  у  «ВК»

    На жаль, жоден науковець при дослідженні «ВК» досі не спромігся визначити, що в текстах згадується не один варяг на ім'я Аскольд, а три однойменні особи. Чи то дослідження були недосконалі, чи то «науковці» такі. Адже «ВК» однозначно вказує на д.29: «Старі перекази повідують нам, що приходив на Русь інший Аскольд і що було три Аскольди варяги».
    Відтак, ім'я першого Аскольда убачаємо на д.6е: «Тут бо вперше варяги прийшли на Русь (ІV ст.). Аскольд силою погримів князеві нашому Святояру і розбив того». І це узгоджується з попереднім виразом д.4б: «Києву ж дана частина мала, там бо всілися варяги, які захопили владу після венеда Святояра». Цей Аскольд був з варягом Кнудієм, як сказано на д.29 (коментар прописом): «І сей Аскольд-3 є варяг озброєний, щоб охороняти еланських купців, що ходили до Дніпра-ріки. А перший Аскольд приходив до нас із Кнудієм через двісті років після Алдоріха і хотів правити нами». Зважаючи на те, що Алдоріх, як ватажок готів, міг бути на півдні Руси у часи першого приходу вестготів у другій половині ІІ століття, то Аскольд-1 з Кнудієм були у другій половині ІV століття, тобто після перемоги над готами венеда Святояра: «І була славна подія од приходу слав'янського люду на Русь тисяча третього року… Тоді Святояр був єдиним князем» (д.4б). А перемога князя Святояра була у 363 році, якщо рахувати від приходу до Карпат у 640 році до н.д. Відтак, перший прихід варягів стався між 363 роком і 375 роком, бо у 375 році згадується вже руський князь Бож.
    Ім'я варяга Аскольда-2 убачаємо в 660 році на д.7г: «Тут бо через тисячу триста літ од Ісходу Карпатського (640 р. до н.д.) Аскольд злий прийшов на нас». І це узгоджується з подальшими словами на д.6е: «Аскольд злий і пізніше Дір усілися на наших землях», бо грек Дір і його воєвода Аскольд-3 з'явились у Києві у 860 році, згідно «Літопису Руського».
    Ім'я варяга Аскольда-3, як вже сказано, убачаємо на д.6е разом з грецьким купцем Діром. Про це сказано також на д.29: «І сей Аскольд є варяг озброєний, щоб охороняти еланських купців, що ходили до Дніпра-ріки. І се Дірос купець еланський, кажуть, присмирив наших і був на престолі цьому києвському раніше його. І се Аскольд забив Діроса, і є він один на місце те престольне».
    В подальшому Аскольд-3 вже після того, як убив грека Діра і захопив Києв, ходив по Дніпру з варягом Ереком і зазивав русичів до походу на Візантію. Перший похід відбувся 18-25 червня 860 року, другий – у 866 році, згідно «Літопису Руського». Щоправда, про похід на греків «ВК» не згадує, тож і час написання «ВК» закінчується 860 роком.

    Насамкінець зауважимо, що вивчення етнічних витоків українців-русичів, закарбованих у «Велесовій Книзі», є нагальної потребою сучасних українців для збереження своєї національної свідомості і свого історичного місця на землі славетних пращурів.



Используются технологии uCoz