«Велесова Книга» (скорочено «ВК») цілком заслужено вважає святинею українського народу. Вона викладає історичний шлях, світогляд, звичаї, вікопомні події, етнічні витоки та світосприйняття русів (українців-русичів і загалом слав'ян), а також давньоукраїнську релігійну концепцію створення світу – триєдність Яви, Прави і Нави, що знайшло своє втілення у Тризубі – сучасному Гербі України.
    Розглядаючи «ВК», перш за все зазначимо, що автори стародавніх текстів описують не всі події, а лише найголовніші на думку тодішніх авторів, до того ж не в хронологічній послідовності, бо «ВК» – не історична, а ідеологічна збірка текстів, покликана зберегти духовні надбання українців-русичів, що зазнавали нищівного впливу тлінної релігії чужинців, та надихнути спільноту українців-русичів до захисту землі отців наших.
    «ВК» охоплює події з ІІ тисячоліття до нашої доби і до 860 року нашої доби. Цей висновок підтверджений словами дощечки д.4б: «За десяток віків забули своє родство, і так роди жили окремими племенами. Се називаються ті поляни, свередзі і деревляни: тут бо всі руські… За другу тисячу літ підпали розділу і лишились у самотності… І так за дві досьогодні тисячі літ не могли сутворитися до Русі, а там прийшли варяги (860р.)». Як бачимо, двотисячолітній огляд історичних подій реально закладений у «ВК» і спонукає до переосмислення висновків, що побутують нині стосовно цієї літературної пам'ятки.
    Сучасному читачу важко осмислити усі події «ВК», бо це не по силі навіть іменитим науковцям, тож споглянемо загальну історичну картину, на тлі якої відбуваються події. Причому деякі з них переказуються по кілька разів кожним слав'янським родом з привнесенням свого бачення та амбіцій (докладніше про все дивитись далі по тексту).
    Загальний огляд «ВК» розпочнемо з формування праслав'янської спільноти (укрів-венедів-русичів) та створення релігійної концепції, коли «Дажбо нас народив од корови Замунь». Цей міфологічний світогляд відповідає зодіаку Тельцю (4400-1710 роки до н.д.).
    Утворилися наші роди в добу кімерійців (ХХ-VІІ ст. до н.д.) в «Семиріччі» (північне Приазов'я), де відбулась битва 950 року до н.д. («на берегах моря Готського») з азіатськими кочовими племенами. Першу битву на праотці виграли, але через кілька століть азіатські орди насунулися знову, причому більш чисельні. Це були скіфи – східні давньоіранські племена, що з’явились на Русі в VІІ ст. до н.д. Цій потужній навалі не зуміли протистояти наші праотці і відступили: частина пішла на північ на чолі з легендарним праотцем Орієм (розбудувавши Голунь та Києв у Подніпров'ї), частина – на захід (розбудувавши м. Кімерій в Італії), частина – до Малої Азії. Згідно існуючої історіографії, скіфи на чолі з царем Мадієм, переслідуючи кімерійців, через Кавказ вдерлися до Мідії і оволоділи на 30 років великою частиною Малої Азії. Це засвідчує розповідь «ВК» про відступ наших праотців з «Семиріччя» до Сірії та зворотне повернення на свою батьківщину: «І вийшли з краю Семиріччя до гір Сірії, в Загрос, перебувши там вік» (д.15а), тобто наші праотці перебули в Сірії деякий час, ймовірно вік одного покоління, перечекавши поки вщухне розгул азіатської орди.
    Головна увага «ВК» зосереджена на тій частині наших праотців, котрі після виходу з «Семиріччя» не залишали межі стародавньої Руси. В першу чергу це стосується легендарної особи – патріарха Орія – батька Кия, Щека, Хорива, чиї роди утворили спільноту русичів на Подніпров'ї, Чехії та Дунаї (Хорватія). Після виходу з «Семиріччя», зумовленому навалою скіфів, частина наших пращурів на чолі з Орієм пішла на північ «у ліси» верхів'я Дніпра, звідки невдовзі повернулись на середнє Подніпров'я, де сусідили зі скіфами, що випасали у наших степах свою худобу («іранець Скотень»). Згідно «ВК», старотець Орій розбудував чи відбудував Голунь у голому степу на Ворсклі, а його сини, ймовірно після смерті батька, розійшлися по Русі: Кий разом з братами укріпив стародавнє місто Куява («матір городів руських»), після чого Щек і Хорив подалися на Дунай, де розбудували Старокарпатську державу, яка проіснувала близько тисячі років, слугуючи заслоном від римлян. Нащадки Хорива залишись на Дунаї (хорвати), а нащадки Щека у І-ІІІ століттях повернулись до Дніпра і замешкали долину Прип'яті, де перебували близько 500 років і поволі переміщувались на захід (чехи, поляки).
    Переселення частини русичів з Подніпров'я до Карпат – це вікопомна подія, що зазначена у «ВК» як Карпатський Ісход (640 р. до н.д.), а вже від Карпатського Ісходу ведеться датування інших подій.
    У VІІ ст. до н.д. розпочалась Велика Грецька колонізація узбережжя Руського моря (воно ж Чермне море, перекручене у сучасну назву «Чорне» море). «ВК» розповідає про захоплення греками наших стародавніх міст – Сурож (суч. Судак) та Корсунь (суч. руїни м. Херсонес біля Севастополя), які були збудовані русичами (кімерійцями-антами-венедами) за «400 років» до греків, тобто наприкінці ІІ тисячоліття до н.д.
    Зауважимо, що в ті часи захоплення земель відбувалось за правом сили, тож наші праотці вели майже невпинні війни з загарбниками. Легендарне місто Голунь (суч. руїни біля м. Більськ на Ворсклі), згадане Геродотом як місто «Гелон», було спалене персами на чолі з Дарієм-І у 514 р. до н.д.; згодом відновлене русами. Крім Голуні й Києв, як головних міст русичів, «ВК» згадує Воронженець (суч. Вороніж), Росія-Град (суч. Ростов), Новгород (суч. Новгород) та інші. Згадуються й імена славетних героїв та перемоги русичів у неугавній боротьбі за землю Руську з численними ворогами.
    У ІІІ столітті нашої доби з заходу посунули готи (германські племена), з якими розпочалися довготривалі війни. «ВК» згадує ватажка готів Германаріха (350-375 роки), від якого також ведеться датування подій. Крім готів серед ворогів «ВК» згадує єгуншів (суч. інгуші), які об'єднались з азіатськими гунами ІV ст., утворивши союз племен під назвою "Велика Болгарія" (м. Біла Вежа на території суч. Цимлянського водосховища). Також згадуються обри (вони ж авари), елани (алани) – іранське плем'я (предки осетинів), костобоки (геко-дакійці), язиги (яги, яси – іранське плем'я), хозари (Хозарія VІІ ст.), варяги – зокрема ватажки варягів Аскольди (загалом три однойменні особи).
    Зауважимо, що події у «ВК» викладаються не в хронологічній послідовності, а в довільній формі, тож розібратися в них сучасному читачу вельми важко. Адже те, що було добре відоме нашим праотцям, постає незбагненним навіть сучасним науковцям. Відтак, авторські коментарі допоможуть нашим сучасникам розібратися у вирі історичних подій «Велесової Книги».

    Вважається, що більша частина «ВК» написана з усних переказів аналогічно тому, як були записані індійські веди, складені на теренах України-Руси в 4-3 тисячоліттях до н.д., але записані лише в 2-тисячолітті до н.д. брахманами в Індії. Відомо, що тексти усіх вед заучувалися брахманами напам'ять, як обов'язкова умова посвяти в релігійний сан. Відтак, напевне, і «ВК» заучувалася волхвами (служителями рідної української релігії), але навряд чи повністю вся літературна пам'ятка була складена (записана) виключно з переказів. Бо маємо докази, що деякі дощечки записані з означенням часу їх написання. Одна з перших дощечок (д.5б) була записана у 374 році, де міститься згадка про битву язигів з костобоками у 174 році, згідно сучасної історіографії: «І була та убориця за двісті літ (до часу написання, тобто до 374р.)»; інша дощечка (д.29) була записана у 410 році, де міститься згадка про битву з римськими легіонами імп. Трояна у 210 році: «І се дідове наші пішли на легіони Трояна і розтрощили їх. І то було за триста літ до нашого часу (тобто до часу написання)».
    Підтвердження давності написання деяких дощечок «ВК» убачаємо у вислові: «Грецьколані не богів почитають і не людей. Їхні боги суть із каменя зроблені подобою до мужів» (д.22). Подібний вислів правомірний лише до повної християнізації грецьких колоній на Північному Причорномор'ї, після проголошення християнства державною релігією Візантії у 325 році.
    Нагадаємо, що насильницьке утвердження християнства почалося з християнізація Балкан. Візантія понесла нову релігію до болгар, з якими візантійські імператори розпочали неугавні війні і врешті перетворили на своїх васалів. Відтак, передбачаючи загрозу християнізації волхви-русичі почали створювати «Велесову Книгу», щоби зберегти релігійні традиції та духовні надбання пращурів. Тож не дивно, що тексти дощечок близькі до давньоруської літературної традиції дохристиянських часів за своїми лексико-граматичними характеристиками.
    Щодо авторів «ВК» зазначимо слова самого Ю.Миролюбова, який безпосередньо тримав у руках дощечки з автентичним текстом: «Букви були не всі однакової величини, були рядки дрібні, а були й великі. Видно, що не один чоловік їх писав». При уважному прочитанні «ВК» можна помітити повтори і навіть різний стиль викладу, а це також засвідчує, що певні частини тексту (окремі дощечки) написані різними людьми. Зокрема дослідники «ВК» розрізняють дощечки, написані здебільшого волхвами Західного Полісся (басейну ріки Прип'яті, яка звалася Дніпром та Лукою), а також волхвами Наддніпрянщини та прибічниками отця Ора (патріарха й царя антів); декілька дощечок містять певну кількість чеських слів, що також вказує на причетність нащадків роду Щека (чехів) до написання цієї літературною пам'ятки. Не виключно, що до створення «ВК» долучились і прибалтійські руси (на це вказує згадка про величне святилище Світовида на о. Рюген в Балтійському морі). Зауважимо, що на просторах між Одрою й Лабою жили і поляни, і волиняни, і деревляни – родичі наддніпрянців (носіїв черняхівської культури), утворивши там Балтійську Русь. Згодом поляни-укри (нащадки Кия, Щека, Хорива) одержали перевагу і сформували державну спільність під назвою Русь. Проте лише укри-укріани Балтійської Русі зберегли традиції найдавнішого індоєвропейського етносу аж до ХІІІ століття.
    Крім того, маємо пам'ятати, що «ВК» була написана різними представниками слав'янської спільноти, які розповідали перекази свого племені, котрі не слід переносити на увесь давньо-український етнос. Зокрема на дощечці «6в» розповідається про тиверців, які потрапили у вавилонський полон і згодом повертались в причорноморські степи й Подніпров'я через Кавказ. А загалом, за визначенням фахівців, у збірнику «ВК» не менше 15-ти пам'яток, складених у різний час різними людьми і зведених воєдино у VІІ – ІХ століттях, коли християнська релігія поточилась на Русь, несучи свої фатальні згубні наслідки. Не викликає сумніву, що «ВК» була складена для того, щоби донести нащадкам правдиву історію українців-русичів, не спотворену вітхозавітними вигадками. Саме завдяки «Велесовій Книзі» ми можемо з упевненістю сказати, що Русь була відома в Старому Світі за тисячоліття з-перед того часу, котрий зазначили християнські літописці «Повісті плинних літ», розпочавши літочислення Русі з 852 року.
    Історичні події, на тлі яких розгортається оповідь «ВК», охоплюють великий проміжок часу, вподовж якого наші пращури вирізнялися поміж народів Старого Світу, прибравши багато найменувань. Орії - орійці - оріяни - трипільці - пелазги (дослівно «лелеки») - гіперборейці - кияниди - кияни (тобто «києносці» чи «скіпетроносці») - кімерійці («кім-орії», згідно «ВК») - анти - славії - слави - славени - слав’яни - русини - русичі - руси – все це неповний перелік назв українського народу дохристиянської доби. Напевне жоден народ у світі не має стільки назв, як українці, але й жоден народ у світі не має такої давнезної історії та цивілізації, яка обчислюється десятком тисячоліть і сягає поза межі існування будь-якого іншого народу на землі.
    Упорядковуючи історичні події, зазначимо вікопомні дати, відомі в сучасній історіографії, що мають пряме відношення до території сучасної України-Руси:
    VІІ – ІV тисячоліття до н.д. – Трипільська доба (започаткування першої в світі цивілізації та розповсюдження її по Європі, Середземномор'ї, Північній Африці, Малій та Середній Азії);
    VІ тисячоліття до н.д. – з'єднання Чорного моря з Середземним (так званий «Всесвітній потоп») і затоплення великої території Причорномор'я, що зумовило розселення мешканців Причорномор'я по усьому світу;
    V тисячоліття до н.д. – розбудова Шумерської держави в Месопотамії переселенцями орійцями з Подніпров'я;
    ІV-ІІІ тис. до н.д. – розбудова культових святилищ-обсерваторій Гіпербореї слідом за розселенням племен (від українських Буртів і Козаровичів – найбільш досліджених святилищ обсерваторій під Чигирином і Києвом – до англійського Стоунгенджу, а на початку ІІ тис. до н.д. – зауральського Аркаїма під Челябінськом);
    ІІІ тисячоліття до н.д. – розбудова славнозвісної Трої (2750 рік) вихідцями з Оріани-України на честь бога Трояна (переселення очолив старотець Ман, ведійний "Муж, Чоловік" – відповідність якого виявлена в похованні ІІІ тисяч. до н.д., Висока Могила, під Староселлям);
    ІІІ – ІІ тисячоліття до н.д. – освоєння переселенцями з Подніпров'я долини Інду в Індії, біля історичного Пенджабу, та створення індійського епосу, що описує події, які відбувалися на теренах сучасної України-Руси у ІV-ІІІ тисячоліттях до н.д.;
    ІІ – І тисячоліття до н.д. – доба Кімерійців («кім-оріїв», згідно «ВК»), найдавнішого з народів, згаданих у світовій історії на теренах України-Руси (згідно «ВК», кімерійці й анти – це один народ, бо цар антів Ор був кімерійцем);
    1140 р. до н.д. – поділ русів на окремі роди: «Се називаються ті поляни, свередзі і деревляни: тут бо всі руські» (д.4б);
    І тисячоліття до н.д. – повернення пращурів українців-русичів (пелазгів) з Малої Азії після Троянської війни, оспіваної пелазгом-троянцем Гомером і датованої приблизно 1260-1250 роками до н.д., та розбудова міста-фортеці Голунь на річці Ворсклі (сучасні залишки стародавнього городища поблизу м. Більск), згадане у «ВК»: «В давнину мали Голунь нашу, і гради, і села, і вогнища» (д.19);
    VІІ ст. до н.д. – навала войовничого іранського племені скіфів (скитів), які витіснили Кімерійців-Антів і Амазонок з Причорномор'я;
    650 р. до н.д. – вихід з «Семиріччя» (Приазов'я) і перехід русів на чолі з патріархом Орієм до озера Ільмень після навали скіфів.
    640 р. до н.д. – утворення Царства Антів, згодом назване «Русь» (від Орду й Вісли до Волги та від Чорного моря до Білого); розбудова укріплень Києва синами царя Орія – Києм, Щеком, Хоривом – на місці стародавньої Куяви, котра вважалася «матір'ю городів руських» (д.22);
    VІІ ст. до н.д. – ІІІ ст. н.д. – існування Старокарпатської держави, розбудованої Щеком і Хоривом, синами царя антів – Ора (д.36б);
    VІ ст. до н.д. – ІІ ст. н.д. – утворення Сарматії, військового союзу Антів з Амазонками, що мешкали на території сучасної Кубані і були також потіснені скіфами (сармати поступово потіснили скіфів і врешті у ІІ ст. остаточно вибили їх на своїх землях, зокрема й в Криму);
    V ст. до н.д. – «батько історії» грек Геродот відвідав Сарматію і описав її населення (вони, поза сумнівом, були індоєвропейці);
    ІV – VІІ ст. н.д. – утворення й існування військового угрупування "Київська Троянь", згадана у "Слові о полку Ігоря" як «тропа Трояні; віки Трояні; земля Трояні», про що варто сказати окремо:
    – після перемоги русичів над готами, що хлинули з норманських країв на схід, ватажок готів Вінітарій запросив руського царя Божа (Буса) і його князівське оточення на банкет, буцімто перед тим, як податися геть з землі русичів. Зустріч відбулась на річці Рось (с.Синяви, Рокитнянського р-ну), де готи підступно схопили і стратили царя антів Божа з синами і сімдесятьма вельможами. Українська історіографія датує вбивство готами царя Божа 375 роком, після чого анти-русичі, лишившись без воєначальників, відійшли з південної степової зони до Києва, навколо якого утворили військове угрупування "Троянь", котре очолив князь Велемир. У 382 році русичі розбили готів ущент і вигнали за межі Руської землі (розбиті готи частково осіли поза Доном, а більшість подалась назад на захід, де згодом утворили державу "Германію", названу на честь їхнього ватажка Германаріха, неодноразово згаданого у «ВК»).
    Хронологія подій реально проглядається в цілком завершеній композиції дощечок 5а – 7а, зокрема:
    – Прихід до Карпат за 1500 літ до правління Діра (д.5а, д.6в). Якщо врахувати, що Дір був на Русі в 860 році н.д., то прихід до Карпат припадає на 640 рік до н.д. Згідно «ВК», отець Ор з синами – Києм, Щеком (Пащеком) і Хоривом (Горовато) – звели кремлі на київських горах, а потім, залишивши Кия княжити у місті-фортеці й околишніх землях, Щек і Хорив подалися до Карпат, де заснували Старокарпатську державу, яка проіснувала майже тисячу років, як непоборний заслін для греків і римлян. Нащадки Хорива (хорвати) розселилися понад Дунаєм та частково разом з нащадками Щека повернулися до Дніпра.
    – Вихід русичів з Карпат починається близько 140 року до н.д. і триває до ІІІ століття н.д. Перехід русичів з Карпат до Дніпра (власне до Прип'яті) підтверджений археологічними дослідженнями, що проводились задовго до оприлюднення «ВК». На початку нашої доби, згідно сучасної історіографії, на Прип'яті відбулася зміна населення, утворилася слав'янська (зарубинецька) культура.
    – Війна з готами (германцями) й гунами у ІVст. н.д.: «Святояр розбив готів 1003 року од приходу слав'янського люду на Русь» (д.4б), – тобто, якщо рахувати від приходу до Карпат (640р. до н.д.), то перемога Святояра була 363 року, що відповідає сучасній історіографії (у 375 році, перед тим як покинути Русь після поразки в битві з військом Святояра, готи підступно схопили і стратили царя антів Божа (Буса) з синами і сімдесятьма вельможами, за що були покарані русичами у 382 році і вигнані за межі Русі).
    – Через 200 літ наші родичі розселилися на широкій території (д.5б), – тобто у VІ ст., що також відповідає сучасній історіографії. Потужний рух на захід слав'янських племен з Прип'яті й Наддніпрянщини розпочався у VІ ст. і невдовзі слав'яни заполонили увесь Балканських півострів і більшу частину Європи. Саме тоді з'являються слав'янські пам'ятки празького типу і на Поліссі (Прип'яті), і в Чехії, і на Одрі.
    – Згадка про Кия, котрий розбудував м. Києв у 640 році до нашої доби: «І так було се через років тисячу триста по Кию-отцю, триста років по Карпатському життю» (д.22); [мається на увазі VІ ст. нашої доби, бо «Карпатське життя» закінчилось в ІІІ ст., відтак Кий-отець розбудував Києв у VІІ ст. до н.д.].
    «ВК» згадує найдавніший з відомих народів на теренах України-Руси – кімерійців (кіморіїв) як «отців наших» (д.6е), від яких походив отець Ор (батько Кия, Щека, Хорива) – «який і Сірію воював, і Єгипет» (д.6в), та повідомляє багато історичних подробиць:
    – згадка про перську навалу Дарія-І, який воював зі слав’янами у VІ ст. до н.д. (д.6д) і зруйнував Голунь на Ворсклі у 514 р. до н.д. (згодом місто було відбудоване);
    – повернення полонених русів з вавилонського полону в Месопотамії за часів Новуходоносора VІ ст. до н.д. (д.6г);
    – розбудова Сурожа (Суренжа) – сучасне м. Судак в Криму у 1100 році до н.д. (д.6е), а через 400 років (згідно д. 8-3) захоплене греками під час великої грецької колонізації в VІІІ-VІІ ст. до н.д.;
    Та найцікавіша історична подробиця, яку повідомляє нам «ВК», про те, що ані Дір, ані Аскольд не були русичами, як оповідає християнська «Повість плинних літ», при тому кажучи, що русичі самі запросили варягів до себе княжити. Аскольд був варязьким воєводою при Дірові, котрий прибув до Києва з Візантії як купець, маючи намір навернути непереможних антів-русів до християнства:
    – «І се Аскольд є варяг озброєний, щоб охороняти еланських (грецьких) купців, що ходили до Дніпра-ріки. І се Дір еланський, кажуть, присмирив наших і був на престолі цьому (києвському) раніше його. І се Аскольд забив Діра, і є він один на місце те; і також є ворог наш, і не хочемо його, як ворога» (д.29).
    Історичні події, які охоплює «ВК», закінчуються згадкою про Аскольда й Діра (860 р.), що дає цілком виправдані підстави вважати, що укладання «ВК» було закінчене у ІХ столітті. В наступні роки – власне після «Аскольдового хрищення Русі» – християнство почало стрімко утверджуватися на Русі, винищуючи не тільки літературні пам'ятки українців-русичів дохристиянської доби, але й носіїв етнічної культури наших пращурів – служителів нашої Рідної Православної Віри – волхвів. Натомість християнство запроваджувало чужинське бачення нашої історії, яке здебільшого побутує до сьогодні.
    На противагу чужинському викладу нашої історія «ВК» розкриває витоки українського етносу, згадуючи про «святе Семиріччя наше», як колиску антів-русичів і усіх слав'ян.
    Стосовно Семиріччя зауважимо, що в існуючих перекладах наявні традиційні помилки, які докорінно змінюють історичну істину, зокрема походження українців-русичів і усіх слав'ян загалом. Уживані в тексті «ВК» географічні назви не слід ототожнювати з сучасними назвами, як наприклад: «Семиріччя» у сучасному розумінні стосується місцевості зокола озера Іссик-Куль, або «П'ятиріччя» – Пенджаб в Індії. Але семиріччя й п'ятиріччя існують у багатьох місцевостях – це узагальнені назви тих місць, де наявні сім чи п'ять річок. І таких місцин у кожній країні знайдеться чимало, зокрема й на Україні-Русі, тим паче в Стародавній Русі, яка сягала від Чорного моря до Білого.
    Про помилкове сприйняття азіатського «Семиріччя» зауважив Ю. Шилов, пропонуючи свою версію «Семиріччя» на берегах Середземномор'я: «В середньоазійському Семиріччі ніяких реалій за часів доарійського Богумира ми не знайдемо. Але знайдемо етруські містечка – Славіні, Київ, Перусію тощо – які могли виникнути в італійській (В)енет(ц)ії внаслідок переселення сюди однойменного племені на чолі з Енеєм і Антенором після падіння Трої в середині ХІІІ ст. до н.е. Тут, біля Кречіо, в 1846 р. було знайдено надгробок Енея зі згадками Лада й Езменя Расії, відомими також “Велесовій книзі”. Чи не від Руса молодшого, сина Богумира (Благомира), пішла назва тієї місцини? А сім рік Края Зеленого – чи не місцевість Тімава з сьома джерелами та дубовим лісом біля Адріатичного моря, присвячена Богу Міду (за “Географією” Страбона)?» Тож варто визначитись – де знаходиться наше «святе Семиріччя і П'ятиріччя».
    «П'ятиріччя» і «Семиріччя» (згідно «ВК») – це колиска східних слав'ян і усіх слав'янських народів загалом. Відтак, місцезнаходження цих місць вельми важливе для розуміння наших етнічних витоків. Згадку про «П'ятиріччя» і «Семиріччя» убачаємо на д.36а, де сказано про венедів як про найдавніший рід слав'ян, що подався з Руси на захід: «венеди повернуться до земель наших і до степів древніх, шукаючи порятунку, як у дні виходу од П'ятиріччя і Семиріччя». Зауважимо, що «П'ятиріччя» і «Семиріччя» зазначені вкупі, тож і місцевість має бути поряд одна одної, а не розкидана по усьому світу, як вважали нерозважливі науковці, переносячи «П'ятиріччя» до Індії, а «Семиріччя» в Середню Азію чи кудись інде.
    Відтак, зважаючи на визначення місцевості, де знаходилось «П'ятиріччя» і «Семиріччя», згідно «ВК», зазначимо, що колиска слав'янського етносу – це узбережжя Азовського моря: західне і північне узбережжя відповідно. «П'ятиріччя» – це п'ять річок сучасного Краснодарського краю: Єя, Челбас, Бейсуг, Кирпили, Кубань. «Семиріччя» – це сім річок сучасної України-Руси: Молочна, Берда, Кальміус, Грузький Єланчик, Мокрий Єланчик, Миус, Дон.
    Підтвердження цього висновку убачаємо в археологічних знахідках північного Приазов'я, де розташовані численні кургани-могили та прадавні святилища, зокрема усесвітньо відома «Кам'яна Могила» на річці Молочній – найдавніша історична пам'ятка з усіх відомих на землі, датована ХІІ тисячоліттям до нашої доби і по праву визнана витоком всесвітньої цивілізації. Написи «Кам'яної Могили» розкривають мотиви відомих міфологічних сюжетів, які відображені в більш пізніх текстах – шумерських, вавилонських, ассирійських тощо, зокрема згадка про Всесвітній потоп. За визначенням науковців, у VI тисячолітті до н.д. стався землетрус, що зумовив прорив Середземного моря (через суч. Босфор) і затоплення колишнього озера, яке перетворилося на Чорне море, де рівень води піднявся на сто метрів. Записи про це грандіозне явище знайдені в написах «Кам'яної Могили», звідки були запозичені до шумеро-вавилонських глиняних табличок, а згодом прибрали назву «Всесвітній Потоп» та загальновідому згадку про «Атлантиду» – країну велетів-антів (рос. атланти).
    Не підлягає сумніву, що ця велика катастрофа зумовила грандіозну міграцію мешканців тодішнього Причорномор'я; згідно археологічних, генетичних і лінгвістичних досліджень, розселення людства відбулось в усі напрямки світу. Люди пішли до Європи, центральної Азії, Китаю, Єгипту і Персидської затоки, Палестини і Месопотамії. Науковці зазначають, що мешканці Причорномор'я були тими загадковими пращурами шумерів, що розвинули знамениту цивілізацію в Месопотамії.