22.12.00.

        "Е Л Е Г І Я"


    Влізли, сіли, правлять балом
    Як їм заманеться,
    Гуготить банкетна зала,
    Аж земля трясеться;
Зібрались на посиденьки,
Гомонять, шикують,
Вдовольняють витребеньки,
Бавляться, жирують.
    Що й казати, пишно сіли,
    Весело гуляють,
    Що не випили, не з'їли
    Свиням викидають.
Навкруги продажна челядь
Панству догоджає:
Спритно годять, м'яко стелять,
Пухом підбивають.
    Вишукана підтанцьовка
    Весело дрібцює,
    Елітарна постановка
    Дійствами керує.
Звані гості прибувають
П'яні й не голодні,
В лімузинах під'їжджають
Королі безродні.
    Повнять залу гарні дами
    Вдягнені по моді,
    Ласо куплені панами
    По рокам і вроді.
Дзвін бокалів не змовкає,
Не вщухають танці,
Цілу ніч музика грає,
Затихає вранці.
    Поза залою, знадвору
    Щось стоїть незнане,
    Сумно звівши очі вгору,
    Дивиться старанно;
У лахмітті, бідне, босе,
Гулі споглядає,
Безпорадне, безголосе,
Потишки зітхає.
    Вийшов пан на променади,
    По балкону ходить,
    Погляда з-за балюстради
    Та свій лад наводить:
– Що воно отам стовбиче? –
Каже до прислуги
Та чванливо пальцем тиче:
– Що то за хапуги?
    А панянки гонорові
    Та пани ласкаві
    Вже зібрались на балконі, –
    Ач які цікаві.
Пан напнувся та й гукає
Наче ворон кряче,
Двірника в дворі питає:
– Що це там маняче?
    А двірник відповідає,
    Доклада старання:
    – Чи поважний пан не знає,
    Що то за зібрання?
То ж і є усі ті люди,
За чиєві гроші
Ваші танці, ваші блюда
Та вбрання хороші;
    Ваші нові лімузини
    Та шикарні дачі,
    Всі маєтки і квартири –
    Надбані з їх праці.
– Й-ой! – сказала гарна дама,
Сплеснувши руками:
– Я не знала й не гадала,
Що десь по-за нами
    Є такі убогі й кволі,
    Безпорадні й бідні,
    Певно, долі більш значної
    Всі вони не гідні.
Пан тоді гукнув щомоці:
– Наженіть їх з двору,
Щоб не муляли нам очі
Відчуттям докору;
    Щоб гостей не переймати
    Тим, що не пасує,
    Краще взагалі не знати,
    Що народ існує.
Повернулись гості в залу
Гаяти години;
Не псувати ж їм забаву
Відчуттям провини.




  Д Е Н Ь    Г О С П О Д Н І Й


В чоботях Кривда походжала,
Хизуючись по всіх світах,
Глумливим оком поглядала,
Як Правда йде у постолах.

    Усім впадала Кривда в очі,
    До себе навертала люд,
    Жила в пошані дні і ночі,
    Верша кривоприсяжний суд.

Вдягалась пишно, смачно їла,
Співала в церкві молитви,
Лестивим словом гомоніла
До скривдженої голитви.

    Та слово – словом, діло – ділом;
    І люди бачили діла:
    Як кривда день на день жиріла,
    А їм ні крихти не дала.

Йшли люди з церкви і чекали,
Коли ж то справдяться слова,
Та все на Правду виглядали –
Якою б врешті не була.

    Аж ось припленталась убога,
    Пішла до храму, як завжди,
    Та й зупинилась край порога,
    Бо не впізнала образи.

Відправа йде незрозуміла,
Хвалебні молитви не ті;
Збагнула врешті і прозріла:
Чужі пошилися в святі.

    Заклякла Правда на порозі,
    Немов на жебрах край дверей;
    Квилить, як чайка при дорозі,
    Докликуючись до людей.

Стоїть, чекає бідна й досі
Зокола храму, як чужа...
Та дочекається невдовзі,
Адже і кривді є межа.

    Усе оманливе із храму
    Як виміт на смітник знесуть;
    Простеленими рушниками
    Дорогу Правді прокладуть.

Увійде в храм свята небога
І до престолу підійде,
І упізнають люди Бога,
І День Господній надійде.




БАЛАДА  КРАСНОЇ  ДІБРОВИ

На вікодавнім попелищі,
Де був колись правічний ліс,
З весни на випраглім узвишші
Один дубовий пагін зріс.
    Якимось дивом, не збагнути,
    Добірне зерня проросло,
    Всіма покинуте й забуте
    Піднялося одним одно;
Неначе невмируща пам'ять
Зростала пагоном журби
Від тих часів, що досі манять
Покликанням тії доби.
    Хіба ж забудуться старезні
    Перекази минулих літ,
    Що баяли дуби кремезні
    Під суголосний шелест віт.
Той гомін неметикуватий,
Як істини слова прості,
Завжди повідував багато
Про найважливе у житті.
    З того замріяного співу
    По-за діброву йшла луна
    Про стародавність нашу сиву,
    Де Воля вільною була.
Вона віками доглядалась
До гідних доленосних справ,
В пошані вселюдській плекалась
Священнодійствами відправ.
    Старі обряди і моління,
    Уклад і побит давніх літ
    Завжди від гордощі й свавілля
    Утримували Божий світ.
У ті часи порядні люди
Були щасливі на землі,
Бо царство Боже було всюди
І рідні звичаї старі.
    З благоговійним шануванням
    Стояв Господній храм в гаю,
    Дбайливо прибраний клечанням,
    Неначе в справжньому раю.
Свята земля, святі і люди,
Що живучи на тій землі,
Не знали гани і огуди
Та правили свята земні.
    На особливий пошанівок
    Пісень співали навесні,
    Як сходилися до гаївок
    На хороводи голосні.
Кривий танок, як шлях кручений,
Котрим весна додому йшла,
Виводив люд благословенний,
І радість щирою була.
    Когось, напевне, це доймало,
    Що у діброві споконвік
    Народне свято вирувало
    У затишку зелених віт.
Реклись намовини злостиві
На велелюдне зібрання,
Лихі нашіптування криві
Роїлись наче комашня.
    Злі й клеветучі пересуди
    Напрасну навели на храм,
    Насипали землі на груди
    Одвічно славленим Богам.
Намовники і лиходії
Злостивий задум віднайшли
І на Русалчиній неділі
Діброву нищити пришли.
    У заповзятості фатальній
    Затявся нищівний поруб,
    І похитнувсь найстародавній
    Багатотіннолистий дуб.
Неначе воїн в обладунках
Упав під натиском орди,
Ажень земля здригнулась лунко
Як на провіщення біди.
    Все нечестивці сплюндрували,
    Діброву геть у пень звели
    І храм Господній зруйнували;
    Велику смуту навели.
Се ж бо по вражому загаду
Принесло навіжений хист,
І звичаям старим на зраду
Прадавній вирубано ліс.
    Не зрадує людського смутку
    Пташина згука й гомін віт,
    І святість Божа без притулку
    Пішла блукати блигом світ.
Звели на пси, що серце гріло,
Став людям Божий світ не мил,
Все, що здавна людей ріднило, –
Усе розвіялося в пил.
    Що визнане було як треба
    І доглядалось безперіч,
    В жасному полум'ї до неба
    Палахкотіло день і ніч.
Не стало красної діброви,
Лиш пустка згарищем лягла;
За тої злої зради-змови
Неподуховленість прийшла.
    Лиш згодом вітер з-за околу
    Наніс у пустку насінин,
    З яких насіялось по долу
    Різномаїтістю рослин.
Зросло усяке дерев'яччя
Від дрібнолісся до кущів –
Берези, дерну, карагача,
Береки, дерези, хвощів;
    На місці красної діброви,
    Де мались красені дуби,
    Хмизняк піднявся дріб'язковий
    Між плевелів та лободи.
Позаростало бугилою
Усе, що вітер був наніс;
Убравшись буйною травою,
Дичавий піднімався ліс.
    За першу зиму снігу впало,
    Що стало би на три зими,
    Скрізь кучугур понамітало,
    Не переїхати саньми;
А як потануло на весну,
Пішло у ріст усе живе:
Під сонячну блакить небесну
Тягнулось пагіння нове.
    Підводився й дубок зелений
    Окрасою між чагарів,
    Серед осик, беріз і кленів,
    В тісняві помежи кущів.
Дерева між себе змагались,
Хто швидше вихопиться в ріст,
А на дубок – лише всміхались:
Не той, мовляв, у нього хист.
    Хіба ж йому за ними вгнатись,
    Занадто мляво він росте,
    Щоби-но з ними позмагатись –
    Шкода і слова на пусте.
"Якийсь цурпалок невидужний!" –
Глумилися над ним кущі;
Здійнявши галас осоружний,
Усі сміялись від душі.
    Чимало дубу перепало
    Наприкритися з тих розмов,
    Які точилися зухвало
    Від пересудів і намов.
Одна була йому відрада –
Згори зглядати далечінь,
Що поставала мов принада
Безмежно – скільки оком скинь.
    З пригору радуючи око
    Широкий споглядався мир,
    І видноколо з кожним роком
    Все більше роздавалось вшир.
І тішився дубок від того,
Назнавши істину одну:
Щоб врешті домогтися свого,
Дивитись треба в далину.
    Щось невиразне, незбагненне
    Приховувала далечінь
    І нуртувало в жилах кревне,
    Що зветься спадком поколінь.
За роком рік минав поволі,
Невпинно чередою літ
Ішов за визначенням долі
Природи невгамовний хід.
    Над сумнозвісним попелищем
    Зелом буяло молодим,
    Що гналось вгору якнайвище,
    Щоби повеличатись тим.
А дуб на силі набирався,
Щорік нарощуючи брость,
Та не занадто вгору гнався,
Немов очікував чогось.
    Неначе легінь на узвишші
    Замріяно собі стояв
    І дбав покликання всевишнє,
    І власне визначення дбав.
Невдовзі дні лихі приспіли:
Від блискавки зайнявся пал,
Дерева і кущі згоріли,
Одначе дуб не постраждав;
    Бо не байдуже гнався вгору
    У лісовий сум'ятний вир,
    А знав нарощувати кору,
    Та добре розростався вшир.
Наука всім, хто безоглядно
У марнославстві сновига,
Хто дні гайнує недоладно, –
Лиха година настига.
    А дуб перетривав негоду,
    Не запропащав від пори;
    Їйбо не знищити породу,
    Не перевести, хоч умри!
Не марно спадщина існує –
Непереможно, як мета;
Призначення не згубить всує
Марнот одвічна марнота.
    Не згине вікова діброва
    Допоки є хоча б один
    Нащадок спадку вікового,
    Бо й інші встануть поза ним.
А вже як дуб у силу вбрався
У розквіті немарних літ,
Достатньо вгору підійнявся,
Щоб осягти широкий світ.
    Зі згірка, наче на долоні
    Доброзичливої руки,
    Завиднівся на видноколі
    Стрімкий ревучий біг ріки.
І ніби з дива незбагненно
Постало з марева віків
Провіще бачення давненне,
Очікуване стільки днів.
    Все підсвідоме, стародавнє,
    Немов примарний дивосвіт,
    Постало врешті як наявне
    Картиною минулих літ.
І споконвічний вид місцини
Виразно врешті-решт постав,
І красень дуб від тої днини
Своє призначення назнав.
    Не встиг зогледітись, як знову
    Довкруж, куди не озирнись,
    Вже поназносило з околу
    Сміття й непотріб як колись.
Як всяке дріб'язкове сім'я,
Що здатне прорости будь-як,
Заполонив усе довкілля
Неперебірливий будяк.
    Та між непотребу помалу
    У гущині чагарників
    Поодиноке зілля встало –
    Новітні парості дубів.
Нове зростало покоління
В оновлюваному гаю
І не шкодуючи сумління
Вбирало спадщину свою.
    І чуло погоння дубове,
    Що дуб старий розповідав,
    І вольний вітер знову й знову
    Стару легенду колисав.
З тієї давньої легенди
За світобаченням людським
Це місце важилось священним
І уважався ліс святим.
    Той давній предківський набуток
    Тримав старослав'янський світ,
    Щоб Дух Господній мав притулок
    І не урвався родовід.
Майнуло літо швидкоплинне,
Настала осінь золота
І жовклий лист на землю лине,
За вітром, граючись, зліта.
    Нечутно поза листопадом
    Прийшла негода сірим днем,
    Почавшись перед снігопадом
    Тривалим забивним дощем.
За дощовицею невдовзі
Найшла заметиста зима,
І наче ковдрою уборзі
Укрилась вся дичавина.
    Заметені аж по верхів'я
    Дрімали молоді дубки,
    Поклавши думу в узголів'я
    І світлу пам'ять на роки.
Аж ось весна заквітувала,
Милує око перестріч;
Подовжується день помалу,
Теплішає потрохи ніч.
    Прийшов розмай сягнистим кроком,
    Веселка в небі виграє,
    Ростини наливає соком,
    Снаги та сили додає.
І мурашина, і комаха
Раділа, що прийшла весна,
Защебетала кожна птаха,
Клопочачись коло гнізда.
    Земля закрасувалась квітом,
    Росте клечання молоде
    І неустанно з кожним літом
    Життєспроможнішим стає.
Довкола велета старого
Зростають молоді дуби,
Неначе родова залога
Міцні поставила ряди.
    І втішно дубові старому,
    І любо чути на віку,
    Як розмаїто вбраний одуд
    Дудів по днині в дубнику;
А затишний мрійливий вечір
Сідав на трави росяні,
Розраду клав дубам на плечі
І заколисував вві сні,
    І навівав найвікодавнє,
    Повите мороком віків
    Пошанування православне,
    Що славен рід слав'ян створив.
Як перш в діброві вольний вітер
Плекає пращуровий світ
За давньоруським заповітом
Розмовою зелених віт.
    А над дібровою, мов легінь,
    Звеличився кронистий дуб
    Без думки про зухвалу негідь,
    Без гадки про можливість згуб.
Та чи кому б на думку спало,
Щоби недоля навісна
В діброву знов пришкандибала
І нове лихо принесла.
    З якого побиту незнано,
    На кшталт непрошених гостей,
    Звідкільсь приплентався незвано
    Галасуватий гурт свиней.
Вовки в той час перевелися,
Всіх вибили до одного,
Тож свині вільно повелися
Зразком призначення свого.
    По лісу табуном бродили,
    Як власне й притаманне їм,
    Все на один копил цінили
    Свинячим розумом своїм.
Ось вилізли із гниловоду,
Прошкують лісом, верещать,
Підриють пень, займуть колоду,
Що де віднайдуть – все з'їдять.
    Жирують кожну Божу днину,
    Як спонука свинячий дух,
    Десь знайдуть гогос чи веприну,
    Чи закосичений вівсюг.
Кагал свиней лиш їсть та рохка,
Для них усе довкіл – їда,
Бо ненажерливим мандрьохам
Смачною буде й лавурда.
    Жадоби прагнення нестримне
    Жене свиней несамохіть,
    А вже як знайдуть щось поживне –
    Аж поза вухами лящить.
Дрібцюють лісом, чагарями,
Толочать потоптом усе,
Несамовито риють ями
Скрізь, де нетеча занесе.
    Неквапом видрались на згірок,
    Під дубом жолуді знайшли
    І свій лихий свинячий вирок
    Впроваджувати почати.
Усім кагалом землю рили,
Несамовито, всі в одно,
Страшного лиха наробили
Від недомислення свого.
    Бездумно риючи щосили,
    Навалою свинячих рил
    Коріння дуба підточили,
    Позбавили натоку сил.
Адже на те вони і свині
З буденним клопотом одним:
Аби прохарчуватись нині,
А інше все їм ніпочім.
    І прісно й нині в день посутній
    Зажуру викликає й сум
    За всі часи неперебутний
    Свинячий ниций недоум.
Як тютя з полив'яним носом
По шкоді мудра віддавна,
Бешкетні свині з опоросом
Налиходіяли сповна:
    Наївшись, ями покопали,
    Як свиням, власне, до смаку,
    І безтурботно полягали
    Під дубом спати в холодку.
Свиняче ратище зугарне –
Не менш страшніше за поруб.
Але не все пішло намарне,
Не зник безслідно красень дуб.
    Вже визначилася потреба
    Відродження старих часів,
    І підіймається до неба
    Залога молодих дубів.
За найжалобнішої згадки
Від нашої старовини
Постануть велетні нащадки –
Величних пращурів сини.
    І вже за нового народу
    Зросла діброва, і дуби
    Закрасували силу й вроду,
    Як за колишньої доби.
В діброві вітер має віти,
В байраку дзюркотить струмок,
І пишні різнобарвні квіти
Яскраво вбрали животок.
    Знайшлися врешті й добрі люди –
    Порозчищали джерело,
    Щоб від злостивої облуди
    Святе очищення прийшло;
Зробили лубове відерце,
Де жвавий потічок точивсь,
Щоб кожен з неповинним серцем
Води джерельної напивсь.
    Приходять люди у діброву
    На спомин по старовині,
    Як здавна поусюди знову
    Співаються старі пісні.
Йде в злагоді за літом літо,
Діброва множить зелен-цвіт.
Дай Боже бути світу світом!
Дай Боже, не померкне світ!




         СТАРОДУБ

    Ходить вітер по діброві,
    Прадуба шукає,
    У дубочків молоденьких
    Радоньки питає:
Ой, скажіть мені на милість,
Молодці бідові,
Де той Прадуб вікодавній,
Найстарий в діброві?
    Де той велетень кронистий
    Із гіллям крислатим,
    Що й зимою вбраний в листя
    Наче воїн в лати.
Де та стародавня велич –
Наймогутнє віття,
Що сягнуло аж до неба
За тисячоліття?
    На гіллях його крислатих
    Думи спочивали,
    Колисалися легенди
    І віки дрімали.
Де ж той велет славнозвісний, –
Чи бодай хто скаже,
Чи повіда, де шукати,
Чи дорогу вкаже?
    А дуби широколисті
    Похилили віти,
    Зажурились, засмутились,
    Як сирітні діти;
Невимовна гірка туга
Одібрала мову,
Від зажури вкрила тиша
Вікову діброву.
    Одізвалась калинонька
    В лузі при долині:
    Стародуба, Буйне-вітре,
    Не знайти віднині.
Прадуба вже не побачиш
У зеленій хащі,
Бо на дрова порубали
Люди непутящі;
    Порубали, погубили
    Миловида пущі,
    Не збагнули, що зробили,
    Люди нетямущі.
Розходився буйний вітер
Від зажури-суму,
Розвіває по діброві
Неутішну думу,
    Не знаходить собі місця –
    Аж діброва стогне,
    Не загоїть, не розрадить
    Непоборне горе.
Ні до кого прихилитись,
Щоб розвіять тугу;
А хіба-що – до калини,
Що стоїть край лугу.




          С П О В І Д Ь

    Піднявся місяць ясночолий
    Та й приглядається згори, –
    Чи б'ється ще поет бідовий,
    Чи запропащав до пори?
Тобі в нічну годину тиху
Повідаю усе, як є:
Як невблаганно било лихо
І досі невблаганно б'є.
    Тобі, як братчику, одному,
    Повідаю свої жалі:
    Як тяжко битися самому
    За щиру правду на землі;
Як гірко в котре зневірятись
В надії на прийдешній час
Та день за днем поневірятись
І прикритися раз у раз.
    Чи хто повірить, як сказати,
    В якенній скруті йшло життя,
    Як надійшов мій час писати
    Та все довести до пуття,
Щоб ожила праотча слава,
Що йшла в світи з-перед віків,
Щоб згадку величі наслала
У душі нинішніх рабів.
    Нелегко слово справедливе
    Донести до простих людей,
    Коли оманливе й хітливе
    Стоїть у всіх з-перед очей.
Всі прикрощі вже не злічити,
Тяжкими видались роки,
Бо не було й за що прожити,
Не те, щоб видати книжки.
    А вже яка була та радість,
    Здолати нехіть видавців,
    Де правила жадоба й заздрість
    І хижа вдача лже-митців.
Вони, немов оскаженілі,
Вславляють біблію чужу,
Щоби чужі закони криві
Наточували нам нужду.
    Спитати б їх в оцю годину: –
    Навіщо отакі живуть
    І нащо рідну Україну
    Жидам за безцінь продають?!
Сказати б їм, рабам новітнім,
Лиш зверхньо схожих на людей, –
Навіщо живете на світі:
Невже лише задля грошей?!
    Проте дарма, не зрозуміють
    Ні видавці, ані "митці",
    Що не живуть, а пліснявіють,
    Як жебракуючі сліпці.
Тож хай вовтузяться і скимлять
У безпорадності своїй
І лицемірну славу мимрять
Убогодухості благій.
    Та й, врешті, не для оних сущих,
    Що в рабство бігли навпрожки, –
    Для гідних поколінь грядущих
    Складалися мої книжки.
Щоби з рабів повстали люди
Не слабодухі й не малі!
І без юдейської облуди
Тримали правду на землі.
    Заради цього варто жити,
    Бо люди й перед нас жили
    І дбали, щоб достойні діти
    На спадку отчому зросли;
Щоби й надалі рідний спадок
Не загубився по світах,
Щоб ген колись і наш нащадок
Назнав не згублене в віках...
    На чверть піднявся місяць в небо,
    Огарок свічки догора;
    Незгоди забувати треба
    І сповідь скінчити пора.





П О Л О Н Е Н А    В О Л Я
        (дума)

Віє вітер в чистім полі,
  віє по роздоллю,
Котить перекотиполе,
  наче людську долю;

Понесе його, погорне
  степом без упину,
Нагадає людям давню,
  позабуту днину;

Думи-спомини навіє,
  роздуми нарає;
На кургані сивий старець
  журно заспіває.

А пісні сумні та жальні
  про горе-недолю,
Як безчельні бузувіри
  полонили Волю.

Гнали гоном по безкраю –
  оком не окинуть,
Дай-бо там священній Волі
  навіки не згинуть.

Вже за нею ген під обрій
  курява лягає;
Попри неї клятий ворог
  списом підганяє.

А вона в колодки взята,
  в кайдани закута,
Свого Роду і Народу
  на віки позбута.

Бідолашна гірко плаче,
  сльози не втирає,
Шкандибає, горопаха,
  віддиху не має.

Тільки й має, що надію –
  поміч виглядати:
Чи надійде хто зокола,
  з брану вимикати?

Чи прилине, наче птаха,
  щастя на відраду?
Бо сама вже геть бездужа
  дати собі раду.

Навкруги степи безкрайні –
  неозорі стогни,
Аж душа холоне з того,
  в безнадії стогне.

Плентається, сіромаха,
  жалісно зітхає,
Ані рісочки щоднини
  не перепадає.

Лиш годує батогами
  безощадний ворог
У спекотну довгу днину,
  в опівнічний морок.

Без упину поганяє,
  в спину потурає,
Спонукає безугавно
  та все крає й крає!

А й без того вже покраяв,
  що нема де дітись:
Ні втекти, ні заховатись,
  ані утопитись.

Безборонна, безпорадна,
  нітиться душею;
Ні до кого прихилитись
  з кривдою своєю.

Навіть вісточку про себе
  ні з ким передати;
Гонить ворог в свої вежі
  лихо вивідати.

А її вже, як билину,
  на вітру хитає,
Вже й не чути, що небога
  пошепки благає.

Виснажена до знесилля,
  ноги ледь волочить,
До землі, знай, припадає,
  порятунку просить:

– Ой ти, Земле, моя мила,
  чим я завинила?
До такого зубожіння
  краще б не дожила;

Розступися попри мене,
  прийми в домовину,
Поховай мене, рідненька,
  як свою дитину.

Я собі тихенько ляжу
  і не буду знати,
Як у ворога лихого
  горе назнавати.

Бо наміривсь лиховісний
  з мене познущатись,
З беззахисної удосталь
  поназбиткуватись;

Мов коноплі у бительні
  міриться тіпати,
Хоче витрутити душу,
  в мотузок зсукати.

Ой не дай, Землице рідна,
  до цього дожити –
Наймичкою безпросвітно
  ворогам служити.

Опріч злиднів, що довіку
  буду колисати,
Ще й безчестя донесхочу
  мушу напізнати.

Ой не дай, Землице мила,
  не дай на поталу
Навіженому, лихому,
  хижому загалу.

Бо нема кому, крім тебе,
  мене заступити,
Вибавити із полону,
  із ярма відбити.

Земле – матінко рідненька,
  чи тобі не знати,
Що не маю більше сили
  далі витривати.

Ой, Земличко моя мила,
  моя вподобана,
Зглянься, рідная, на мене;
  ой банно, ой банно!..


Зрештою Земля озвалась:
  – Чом се ти голосиш?
Задля чого і від чого
  порятунку просиш?

Все, що так тобі кортіло,
  тебе й переймає:
Хто повів себе не чемно,
  той нечемне й має!

Бо од віри відректися –
  як батьків забути,
Відвічальною за теє
  муситимеш бути.

Чом се ворогу далася
  себе полонити?
А тепер налаштувалась
  скиглити та нити.

Древній прадідівський звичай
  слід не забувати:
"Битися на смерть, бо мертвим
  сраму не імати!"

Чом стояла ти уклінно
  та псалми співала?
Поза тими псаломами
  рідне позбувала.

Тож ганьбись тепер небого
  і не карни Долю:
Давши ворогу потолю –
  підеш у неволю.

За чужої віри сповна
  лихом переймайся,
А до мене за спасінням
  дарма не звертайся;

Бий чолом перед народом,
  котрий зневажала,
Щоби челядь свою славу
  праотчу згадала;

Щоб убогії нащадки
  гордість відновили,
Пращурів своїх славетних
  більше не ганьбили!

Щоб надалі вряди-годи
  не колінкували
Та хвалу чужому богу
  марно не складали.

Нумо і тобі забути,
  як поклони класти,
Бо за бога, за чужого,
  легко запропасти.

Глянь-поглянь тепер на себе –
  в що тепер убрана:
Погубила царські шати,
  набралася сраму.

Чи тобі байдуже стало –
  скілько люду вклалось?!
Поки ти – СВЯЩЕННА  ВОЛЯ –
  в битві здобувалась!

Се ж мечі булатні брали
  та коней сідлали,
Та дружину кругом тебе
  справно гуртували;

Підіймали аж до неба
  частоколи-мури, –
Щоби ти усе задурно
  віддала в хавтури?!

Чи хіба ж тебе для того
  праотці зростили,
Щоб навколішки ставала,
  начебто знесили!

Бідкайся тепер, тиняйся
  в кайданах по світу,
Як убралась в рабу божу
  вражого завіту.

Тож не скимли і не ремствуй –
  своє відбуваєш,
Пак од волі до неволі
  шлях гіркий верстаєш.

Походи тепер убога,
  плачучи до часу,
Бо від бога, від чужого
  не діждешся спасу.

Бог чужий не допоможе,
  як би не благати,
Бо хіба ж він за чужими
  буде вболівати?

Тож сама бодай крізь силу
  на ноги зведися
Та на рідну прадідизну
  гордо озирнися!

Скинь ганебну чорну рясу,
  вставши на світанку
Одягни свою одвічну
  рідну вишиванку

Та мерщій сама берися
  себе боронити,
Щоби вільно і заможно
  лагодитись жити.

Щоб навколишні народи
  понадивувались,
На красу твою і вроду
  понамилувались,

А твої сирітні діти
  з радістю впізнали
Рідну неньку Україну –
  гідну честі й слави!

        *       *       *
Віє вітер в чистім полі,
  віє-повіває;
На кургані сивий старець
  на бандурі грає.




МОЛИТВА    СВЯТОСЛАВА

Всевишенний, почуй мене:
Нічого в тебе не благаю,
Лише, як вік мій промине,
Дай зглянути з-за небокраю,
Як мається свята земля –
Священна праотча країна,
Неперевершена моя
Русява панна Україна
І рідна ненька – сива Русь,
За котрою русином звусь.

Надай мені хоч мить одну
В майбутній вічності безмежній
Озрити Вітчину святу
В її поставі незалежній;
Надай оглянути з небес
Одвічну самобутність нашу,
Що заповідана без меж
Розквітнути за плином часу.
На ген майбутню Вкрайну-Русь
У День Господній подивлюсь.

Полинь молитва поза обрій,
У Вирій білим птахом плинь
І у обителі господній
До Всемогутнього прилинь,
Щоби надав у путь останню
Наприкінці земного дня –
До зоряного небокраю
Баского білого коня,
Щоби поніс в святу господу
Порядкувати лад і згоду.

Свій час останній не назнати
І не збагнути долі шлях,
Що змусить лихо вивідати,
Блукаючи по всіх світах.
Та не о тім турбуюсь нині,
Прошу розради не собі, –
Великославній Батьківщині
Упоряди щасливі дні.
За це єдино клопочусь,
Уболіваючи за Русь.

За праведність твою Всевишню
Покладене життя моє,
Щоб правувала мудрість Вишня
І слово ствердилось Твоє.
Не дай ім'я Твоє забути
В зловірі зради і намов,
Не дай землі батьків позбутись
В злостивім задумі церков.
Стократним закликом озвусь:
Скріпи у вірі предків Русь.

Хоч наостанці мого віку
Утіху для душі надай:
Приємли під свою опіку
Мій вікодавній рідний край;
Під свою праведну десницю
Державу русичів візьми
І Києв як святу столицю
На віки-вічні збережи.
Щоб душу зрадувала Русь,
Як з піднебесся озирнусь.

А там, як падатимуть зорі,
Ти відпусти мене хоч раз
На рідні батьківські простори
В сяйнистий зорепаду час.
Я непомітно з неба злину,
Схилюсь уклінно до землі
І щиро за свою країну
Наголошу слова святі:
За споконвічну Вкрайну-Русь
Під ясні зорі помолюсь.

Відбуду пам'ятну годину,
Як з жайворонових пісень
Заповідає Божу днину
Золоточолий красень-день.
А вже удосвіта, нарані,
У небо соколом зів'юсь
І в орлім леті на світанні
Рахманну землю роздивлюсь.
Омріяну огляну Русь
І в Царство Боже повернусь.

Але не дай-бо преізлиха
Мій люд неволиться в ярмі,
Де пащекує зла утіха...
Не гай! Упоряди мені
Здійснити плату неминучу
Гнобителям і ворогам:
На їхню марнославну учту
Зо власної руки подам
Із найгіркотнішої чаші
Покоштувати сльози наші.

Не дай-бо славна Україна
В знедолені занепада
Чи лиховісная години
Уборзі віку заїда! –
Втіли мою буремну душу
Новонародженням на світ;
Вітчизну захистити мушу
Від наглих непоборних бід.
Нове відродження зверши
Моїй нескореній душі.

Не одбери останнє щастя
Зарадити Русі добра:
Відтрутити лихе нещастя,
Що нам накинула орда.
Бо найганебніше й найгірше
В ярмі занидіти внівець, –
Не допусти цього Всевишній,
Упоряди мене на герць,
Щоби-но найлютіший ворог
Розпорошився в прах і порох.

Ще й кожну душу неспасенну
Навзаводи, аки коня,
Направлю на стезю священну
До світла, до трисвітла дня;
А хтиве покруча нащадків
Конем басуючим стопчу,
За отчим звичаєм на згадку
Покону древньому навчу:
Щоби СВЯТЕ передусім
Назгадувалося усім.

Не осуди мене Всевишній,
Що я за себе не уберіг,
Допоки ворогів зловтішних
Не всіх доконче переміг,
І не настачив собі сили
Розбити вщент залогу зла
Заради праведної днини,
Заради злагоди й добра.
Єдино тільки цим журюсь,
Тримаючи меча за Русь.

Лише одне бажання маю,
Одне, але понад усе:
Наслати благостиню краю,
Де Рід Слав'янський процвіте.
О, Києве! О, Україно!
Покон і славу збережіть!
Не поминайте лихом сина,
В останню путь благословіть:
Відкрийте зоряну дорогу –
Несу останню шану Богу!





ПРАЩУРОВА   ЛЕГЕНДА

По-за небом, по-за краєм
Високо-високо
Просто темряви літало
Всевидюще Око;
    Над безоднею летіло
    Мороком-імлою,
    Де безмежжя споконвічне
    Попри супокою.
З-перед дня і з-перед світу
Око мандрувало,
Із нізвідки у нікуди
Довгий шлях верстало.
    Зі Старих Світів летіло
    Новий Світ творити,
    Намагалось неозорий
    Морок оглядіти.
Відшукати захотіло
Краю по безкраю,
Аж безмежжя ні початку,
Ні кінця не має.
    Вельми зажурилось Око
    З розпачу-досади,
    Бо в пітьмі неперейденій
    Не знайшло розради.
Як зронило в безнадії
Невтішну сльозину,
Вийшов з неї Сокіл ясний
У досвітню днину;
    Огорнув крилами Око,
    Взявся утішати,
    Золотавим ярим пір'ям
    Морок осявати.
Полиск розітнув безмежжя
Чорне, неозоре,
Так одна сльозина в світі
Подолала горе.
    Перше сяйво променисте
    У пітьмі майнуло,
    Чорний морок споконвічний
    Світом сколихнуло.
І пустив сльозу-росинку
Першоптах на Око
Вмить воно зросло у Вирій – ¹
Острів одинокий;
    А із другої сльозини,
    Щойно лиш пролилась,
    Озеро Води Живої
    В Вирії створилось.
З третьої сльози-росинки
Встали квіти-трави –
Першоптаху-Першобогу
Чільне місце вбрали.
    Сокіл сів на Вирій-Острів
    Думу міркувати,
    Як-то бути, як-то мати
    Білий Світ діяти?
Довго-довго думав думу
Сокіл-Род преславний
Та й поклав яйце у трави
По добі прадавній.
    Як день ясний серед ночі
    Свято-диво сталось:
    Першодерево над світом
    В небесах піднялось.
По гіллю його крислатім
Наче зорі сяють,
Яблука життя-безсмертя
Рясно розцвітають.
    Запашні червонобокі
    На красу і вроду –
    Родове святе творіння
    Для життя-народу.
На верхів'я на крислате
Першоптах злітає,
З дерева Життя-Безсмертя
Вирій оглядає.
    І зронив слова правічні,
    Поголосні, кличні:
    "Буде Ірій – Рай небесний
    На віки на вічні.
Звідси буду Світ творити,
А як Світ удію,
Матиму любов-розраду,
Віру і надію".
    І поринув Род у думу,
    Думу несповідну,
    Невимовну, відвічальну,
    Богу принагідну.
Безлік часу промайнуло
В вічності поволі
Поза думою про порух
До життя та волі.
    Думав Сокіл з-перед часу,
    З-перед щастя й суму...
    Двоє лебедів удіяв
    Наскінчу роздуму.
Миловидні, величаві –
Не намилуватись,
Як два сколки різнобарвні –
Не надивуватись.
    Перший лебідь білим білий
    Вигодився ладно,
    Другий лебідь чорним чорний
    Видався завадно.
Попри білого світ світить,
Аж вражає око,
Попри чорного тьмяніє
Чорна заволока.
    Сіли лебеді на воду,
    Стали чепуритись,
    А потому заходились
    Між собою битись.
Бризки врізнобіч летіли,
Аж вода скипає;
Кожен лебідь власним бризком
Простір закидає:
    Чорний мече темінь темну –
    Всесвіт забагнити,
    Білий мече зорі ясні –
    Морок подрібнити.
Бились довго, неугавно
В незліченній мірі,
Та ніхто не візьме гору
В здійнятому вирі.
    Хлюпотіли, бризкотіли,
    Аж піна летіла,
    У тій сварці навіть Богу
    Не добрати діла.
"Ну-мо врешті зупиніться, –
Владно мовив Сокіл. –
Чи для того я творив вас
В Ирії високім?
    Годі вам бешкетувати
    Святою водою,
    Надаю вам Слово й Розум
    В згоду між собою.
Вийдіть з озера і станьте
Навдоколо мене,
Наділю вас і наставлю
На буття завжденне".
    Божа воля Божу силу
    Необорну має,
    Безлад до ладу-поладу
    Владно наставляє.
Вийшли лебеді з озерця
Кожен сам по собі, –
Велетнями враз постали
У людській подобі.
    Красені такі статечні
    Словом не сказати,
    Ані виспівати співом,
    Ані змалювати.
Вдвох постали перед Богом
Свято-древа поруч:
Білий став по праву руку,
Чорний став ліворуч.
    Дав їм Сокіл-Род преславний
    Яблука живильні,
    Щоби стали рівня Богу
    Велети стосильні.
Щойно красені кремезні
Яблука вкусили,
Миттю у собі відчули
Неймовірні сили.
    Стали крем'язі стосилі
    Над те й непоборні,
    Ладні на діяння світлі
    Й на діяння чорні.
І надав їм Род преславний
Настанови слушні:
"Ви тепер Боги обидва
Вічні, невмирущі".
    Велети йому вклонились
    Як Господу Богу,
    Бо ж ніхто не дасть крім Бога
    Неймовірну змогу.
І назвав Господь преславний
Білого стосила
Білобогом на майбутнє,
На довічне діло:
    "Будеш праведне творити,
    Білий Світ тримати
    І у ньому, як володар,
    Володарювати.
Добрими ділами всесвіт
Будеш багатити,
Щоби гнесь не мала змоги
Світ заполонити".
    Врешті й чорному стосилу
    Каже щиро в очі:
    "Будеш зватись Чорнобогом –
    Володарем ночі.
Будеш господарювати
Мороком-пітьмою,
Все, що в темряві утвориш,
Буде за тобою.
    Вам тепер обом у сварзі
    Вічність вікувати,
    Безперервно денно-нічно
    Всесвіт пантрувати.
Кожен пазити повинен
Лише свою частку,
В тому матимете силу
Надто й Божу ласку".
    І сказав обом надалі
    Слово справедливе –
    Напуття на Праве діло
    І на діло Криве:
"Ви – Добро і Зло віднині,
Ви – Краса і Погань,
Бо ви є Життя в цім світі
І його залога.
    Тако й ті, що прийдуть згодом,
    Вашу суть пізнають,
    Бо без єдності цієї
    Істини не взнають.
Безо Зла й Добро не взнати
Як би не старатись,
Та й без Погані Красою
Не намилуватись.
    У єднанні Божий вияв
    Мусите плекати:
    Всьому сущому предтечу
    Маєте наслати,
Щоби ні Краса, ні Погань
Всім не назолили,
Ні Добро, ні Зло завчасно
Віку не заїли".
    Так надбав для себе кожден
    Царство і оцарок,
    Та на тім не полишили
    Невідбутних сварок.
Безперіч зміряють сили
В неймовірній мірі,
Та ніяк одне одного
Здужати не в силі.
    Як Бог Білий ввійде в силу,
    То на світ займеться,
    Та Бог Чорний не дрімає,
    В хитрощі вдається:
В темну ніченьку пускає
Та й стрілечок пару;
З того вдіяв чорне військо
Та дружину Мару.
    Тут бо й Білобог пускає
    Дві стріли в світ білий –
    Встала Коляда-дружина
    І Перун всесилий.
І було у Чорнобога
Воїнства тьма-тьменна,
Та й у Білобога була
Силонька-силенна.
    Зорі – військо Білобога
    З Перуном всесильним
    Велеславним, велеможним,
    До звитяги пильним.
Небо прати, грози гнати –
То Перунів клопіт,
Як поверже громовицю,
Аж пітьму колотить;
    В Ирії для відпочинку
    Білий Камінь має,
    По-під ним незмірна сила
    Дотепер триває.
Алатир – той Білий Камінь ²
Досьогодні зветься,
Безмір сили і могуття
З нього надається.
    Тож Перун наймає силу
    З того Алатиру,
    Бо як вихопиться бити,
    То вже б'є над міру.
Як зачне гарманить небо,
Блискавки кресати,
Чорну силу, над те й душу
Заганяє в п'яти.
    Та не повсякчас звитяга
    Лине Білобогу,
    Пощастить і Чорнобогу
    Мати перемогу.
Бо звитягою – не кіньми
Поганяти – гей би,
Тож Боги звитягу в сварзі
Ймають навперейми.
    Щойно сила Білобога
    Виважить на скутку,
    Довжиться день в день на літо
    До життя й набутку.
Як знесилиться Бог Білий
На правій звитязі,
Чорний Бог перемагає
У небесній сварзі.
    Чорним воїнством гарцює,
    Бешкети справляє,
    Темну нічку навертає,
    Білий день доймає.
Ніч по ночі довша й довша
Без кінця-упину,
Щоб усе живе на світі
Довести до згину.
    Рік за роком безперервно
    Йде змагання Боже –
    Нескінченне вічне Коло
    Праведне Свароже.
Вже часу без ліку-міри
Кануло, минуло,
Незліченно, незбагненно
Віку перебуло.
    Врешті Першобог замислив
    Рід людський створити,
    Щоб з’явилися на світі
    Перші Божі діти.
Тож бо Род посіяв злоті –
Жолудя й зернину,
Видобути на світ Божий
Парубка й дівчину;
    А кропнув Води Живої,
    І з святого дива
    Народивсь юнак вродливий
    І дівчина мила.
Тут вони – Дажбог і Жива – ³
В Ирії побрались,
З'їли яблук з Свято-Древа,
В озері скупались,
    Вийшли молоді й безсмертні
    Із води тієї,
    Стали в парі життєдайні
    І життєдієві.
Се Дажбог, як син Сварожий,
Землю уподіяв
І з яйця-райця живину ⁴
На землі насіяв;
    Се ж його дружина Жива
    Землю впорядила,
    І лісами, і садами
    Рясно засадила.
Зачали Дажбог і Жива
Рід людський по собі,
Породили сина Руса
Первістка в народі.
    А відтак всі діти Руса
    По його подобі
    З Божого нащаду славні
    І великородні.
Швидко мовиться помовка,
Діється ж поволі,
І ходили діти Божі
Спершу босі й голі,
    Жили без тепла і світла,
    Без вогню у хаті,
    Але мали Бога в серці
    Й тим були багаті.
В ті часи достохвалені
Божого творіння
Набирали люди силу,
Творячи моління.
    Адже співи молитовні
    Укріпляють душу,
    Славлять нашу із Богами
    Єдність непорушну.
З молитов завіти Божі
Людоньки назнали,
Од Господньої помоги
Плуга й коней мали.
    Сіяти і жнивувати
    Мірились без горя,
    Аж це звідкись тишком-нишком
    Надійшла недоля.
Безбентежжя промайнуло,
Вдарило на сполох:
Чорнобог з свого дворища
Ніч наслав і холод.
    Мерзнуть, клякнуть бідні люди,
    Окликають Бога,
    Виблагають порятунку
    Швидше якомога;
Гинуть без тепла і світла,
Та тримають віру,
Що їх стогін поголосний
Дотовпиться Іру.
    Сповіщають, що се лихо
    Горем обернеться;
    Заждалися до останку,
    Далі вже не ждеться.
Звістка ця пташиним летом
Іру достягає,
Превелебнішому Роду
Думу нагортає.
    І гукнув на Білобога
    Сокіл-Род по думі,
    Дати людоньку розраду
    В наволочній стумі.
І сказав: "Як ти не дужий
Чорнобога збити,
Коляду пошли на землю
Сонце народити".
    Власне Коляда важкою
    В Ирії ходила,
    З Божим напуттям на землю
    До Різдва приспіла.
Ще достатньо дооколи
Зглянути не встигла,
Як уже за нею Мара
Назирці надбігла.
    Чорнобог усе провідав
    Та й напучив Мару:
    Коляді на Божій справі
    Вдіяти забару;
Бо собічив над землею
І людьми владати,
Задля того й трутив Мару –
Коляду впіймати.
    Загуділо, задвигтіло,
    Аж земля трясеться,
    Тото Мара навіжена
    Стрімголов несеться.
Утікає Колядонька,
Та несила вбігти;
Ніде стати-постривати,
Нема де й присісти.
    Милість Божа дар бга – кущі,
    Коляді рятунок:
    В осоці, в зеленій гущі
    Віднайти притулок.
Не доумуючи довго,
Коляда хуткенько
Обернулася козою
Радоньки-раденько.
    Недоумкувата Мара
    Притьмом надбігає,
    Навсібіч очима зорить,
    Коляду шукає.
До кози собі й байдуже –
І прожогом далі,
Та не домоглось нічого
Навіженій Марі.
    Народила Колядонька
    Сонечко до росту,
    Вдіялось Різдво і свято –
    Свято доленосне.
Божичу-Молоду-Сонцю
Щирі люди раді:
Ой, не стати чорній силі
Світу на заваді.
    Протидію сил всевишніх
    Люди й досі знають,
    Діями святих обрядів
    Коляді сприяють;
То й собі козині шкури
Рядять на відправи,
Щоби нанівець зводити
Мари марні справи.
    Ряджені ідуть по селах
    Свято провіщати,
    З міхоношами до світу
    Поколядувати.
Коляди Різдво щороку
Прославляють люди,
Праведні пісні-колядки
Чуються усюди.
    Ті пісні неперебутні
    Плинуть небом синім,
    Дивний зелен-сад край світу
    Бережуть донині.
Там родина наша Божа,
Праотцями знана,
З-перед світу на вік-вічний
Славою плекана.
    Дотепер веселим святом
    Ходить по подвір'ям
    Наше славне найпрадавнє
    Праотче повір'я.
Зорі ясні проти ночі
Срібло розсипають,
Заповідання Господні
Людям насилають,
    Щоб повік не забувалось
    Божому народу,
    Звідкіля бере початок
    Неперервність РОДУ.

*               *               *