Сучасна політична пропаганда вступу до НАТО не настільки корисна для України, як пропагується усіма засобами мас-медіа. Безумовно, захист держави – це нагальна і конче необхідна потреба. Але не варто попускати з уваги, якою ціною має бути досягнута ця мета, омріяна тисячами поколінь.
    Маємо розуміти, що ніхто й ніколи не захистить Україну і український народ задарма. Чужинці захистять Україну лише за умови, якщо Україну їм продадуть. Певна річ, нашу Батьківщину продадуть не всю жужмом в одні руки, а – частинами, що й робиться зараз під лозунгом «інвестицій». Ця завуальована назва розпродажу всенародного майна в приватні руки набула такої масштабності, яка просто жахає. Дійшло до того, що урядовці вже звітують у засобах інформації про свої «досягнення» по залученню іноземного капіталу. Але ж не забуваймо, що «інвестиції» не «манна небесна» – це вкладання капіталу приватних осіб в об'єкти промисловості для отримання прибутку і збільшення власного капіталу. Іншими словами, іноземні інвестиції – це продаж частин підприємств грошовитим іноземцям, власникам тих чи інших компаній. Адже гроші – це лише абстрактні паперові символи капіталу, а частина підприємства – це вже реальна власність.
    Теж саме стосується й землі, яка на черзі після розпродажу підприємств, що належали всьому українську народу. Зрозуміло, що землю продаватимуть також по шматкам, по земельним наділам, які з радістю викуплять заможні іноземці, вкладаючи гроші в надійну нерухомість – найдорожчі у світі чорноземи, котрі щороку підніматимуться в ціні. Саме тому й розгорнута широка агітаційна компанія чинної влади про зняття заборони на продаж української землі, яку наміряються розпродати грошовитим магнатам. І це неодмінна умова для кожної держави при вступі в НАТО. Тож і Україну приймуть в цей євроатлантичний альянс тільки після того, як буде скасоване всенародне право власності на землю. Простіше кажучи, Україну приймуть в НАТО лише після того, як її викуплять іноземці і матимуть об'єктивні підстави захищати свою власність.
    Втрата землі неминуче потягне за собою втрату незалежності. Про це свідчить багатовікова історія поневолення українського народ чужоземними магнатами і численні спроби визволення з неволі. Проте сучасні політикани, як безнадійні невігласи й невиправні лукавці, тягнуть Україну до повторення колишніх помилок. Зрада національних інтересів розпочата першим президентом Незалежної України з безглуздого зречення ядерної зброї, яка була й залишається найголовнішим гарантом безпеки будь-якої держави в сучасному світі. Цей акт так званої «доброї волі», був проголошений головним ідеологом комуністичної партії радянських часів, котрий дивовижно спритно перелицювався і не лише уникнув всенародного осуду за злочини своєї партії перед українським народом, але ще й запопав президентську посаду.
    Варто зауважити, що подібне доленосне рішення про ядерний статус держави малось бути винесене на всенародний референдум і ні в якому разі не прийматися кимсь одноосібно. Адже Україна була єдиною з колишніх радянських республік, що мала ядерну зброю як і Росія. Добровільна відмова українського президента від ядерної зброї була щедро поцінована ворогами української державності – перший антиукраїнський президент надбав собі багатоповерхову «хатинку» на Атлантичному узбережжі з канатною дорогою до пляжу, започаткувавши добу так званих «нових українців», котрі збагачуються за рахунок зради національних інтересів України та обкрадання українського народу. Причому той президент і зараз гарно почувається, тримаючи мандат депутата Верховної Ради України, де безтурботно перебувають інші зрадники Батьківщини та злодії з кримінальними елементами включно. А щоби не відповідати перед законом на лаві підсудних при з'ясуванні елементарного питання – звідки набираються непомірні статки? – було скасовано колишній Відділ боротьби з розкраданням соціалістичної (всенародної) власності (радянське «ОБХСС»). Скасування цього державного органу надало можливість безчесним урядовцям, чиновникам і злодіям усіх мастей розкрадати безкарно всенародне майно, що оприкметилось влучною назвою «прихватизація». Причому цей процес безкарного розкрадання всенародного майна й шахрайського казнокрадства триває досі. Щиро кажучи, навіть немає надії, що злодії й казнокради, перебуваючи у Верховній Раді, покладуть край існуючому беззаконню, яке надає їм широкі можливості до власного збагачення.
    Відтак, постає доленосне питання: – Чи будемо відсторонено дивитись на те, як чина влада й президент наступають на старі граблі, чи почнемо усвідомлювати старі помилки і неминучі наслідки, що призведуть до знищення національної свідомості і втрати незалежності нашої Батьківщини?..
    Звеличення гнобителів українського народу і піднесення їх до рангу «національних героїв» – це перший крок на шляху до знищення української нації. Саме так треба розуміти сучасне звеличення колишнього гетьмана Лівобережної України, московського ставленика і підніжка царату, властолюбця й лукавця, ярого гнобителя українського народу – Івана Мазепи. Хто він – зрадник чи герой? – лицемірно запитують сучасні газетярі, заробляючи гроші на публіцистичних описах окремих епізодів життя колишнього гетьмана. Але для усвідомлення істинної личини Мазепи подібних статейок замало. Щоправда вже почали виходити розлогі публікації і монографії, присвячені цій темі, яка до сьогодні тримається на увазі чинною владою. Проте ні газетярські статті, ні багатотомні видання не скажуть нічого такого, що суперечитиме сучасній державній політиці. Тож треба усвідомити сучасну ідеологію українського суспільства, щоб розібратися в тому – хто такий Мазепа; або усвідомити, хто такий Мазепа, щоб зрозуміти сучасну ідеологему, яка пропагується на Україні.
    Свого часу Володимир Винниченко (перший президент самостійної України 1917-1918 років) прозорливо зауважив: «Є численні вороги української державності, які будуть напружувати всі свої сили, щоб її скасувати, щоб роздерти Україну і торгуватись її шматками на інтернаціональному торжищі. І немає сумніву, що одним з аргументів їхніх на таке вирішення була б оця пропаганда нинішніх "бідних" міністрів». Прикметне, що сучасні політики виводять на роль українського державотворця М. Грушевського, представника буржуазії, замовчуючи той факт, що більшовики запросили Грушевського очолити Українську Центральну Раду після того, як Винниченко відмовився мати зносили з більшовиками на їхньому з'їзді у Харкові 1917 року. Варто пам'ятати, що саме в часи Винниченка оновилася в Україні державницька свідомість, на захист якою виступили студенти і гімназисти у героїчній спробі зупинити російські війська під Бахмачем і Крутами в січні 1918 року. І хоча УЦР під головуванням Винниченка проіснувала лише 13,5 місяців, з 17 березня 1917 року до 29 квітня 1918 року, значення її важко переоцінити. Адже після того як її очолив Грушевський і, допустивши німців в Україну, був чемно відсторонений ними від влади, а УЦР розпущена, Винниченко започаткував нову добу Директорії в ніч з 13 на 14 листопада 1918 року, проголосивши відновлення Української Народної Республіки, на захист якою встав Білоцерківський полк Січових стрільці під командування Є. Коновальця, відгукнувшись на заклик голови Директорії – Володимира Винниченка.
    Натомість маємо величний пам'ятник Грушевського на одній з центральних вулиць Києва, а про Винниченка – істинного патріота, беззавітного сина українського народу, немає й згадки. Оце і є сучасна ідеологія, яку сповідує чинна буржуазна влада, лицемірно називаючи себе демократичною. Проте варто пам'ятати: поділ суспільства на бідних і багатих – це кінець демократії. Подібний суспільний лад зветься диктатурою буржуазії, простіше кажучи – це засилля багатіїв, де процвітає беззаконня, казнокрадство, корупція, хабарництво, організована злочинність і всі інші порочні засоби швидкого збагачення, на яких тримається влада багатіїв і з якими буцімто веде непримиренну боротьбу, замилюючи людям очі лицемірними гаслами під час виборів.
    Відтак, повернемося до Мазепи, щоб розібратися, хто він: герой чи ворог українського народу і української державності?
    Передумова звеличення Мазепи прозора як божий день. Під час становлення Незалежної України, тобто в часи диктатури буржуазії і тотального беззаконня, коли до влади доступалися анти-патріоти, казнокради і відверті злодії, потрібні були не лише популістські лозунги про рівність і демократію, але й конкретні історичні особи, щоби утілити нові анти-державницькі ідеї тих «нових українців», які збагатіли за рахунок обкрадання українського народу і які перебувають при владі аж досі. На історичну роль «державоборця» новітні ідеологи обрали Мазепу, котрий замінив свого уславленого попередника – Б.Хмельницького, звеличеного за радянських часів достопам'ятною Переяславською угодою про так зване «возз'єднання України з Московією». В часи Незалежної України колишній кумир став недоречний, бо Україна від'єдналася від Москви, тож і новий історичний «герой» мав бути відповідної орієнтації. Таким чином, Мазепа й піднісся на новітній хвиля ідеологічної пропаганди, як борець проти московської тиранії. Проте не зайве з'ясувати – за що саме боровся Іван Мазепа і яка його історична роль в розбудові української державності.
    Перш за все зауважимо, що державотворча діяльність Мазепи неймовірно перебільшена і не сягає навіть малої частки діяльності Б. Хмельницького. Якщо Хмельницький був Гетьманом України (обох берегів Дніпра), то Мазепа – гетьман Лівобережної України у складі Московії, причому Правобережним гетьманом він так і не став. Крім того, не має й мови про те, що Мазепа був визнаний іноземними державами як самостійний правитель України, адже він був московським ставлеником, тобто уповноваженим виконавцем царських указів на українській землі. Його змова зі шведським королем, котрий вів війну з Московією, мала суто особистий характер, що базувався на втіленні марнославних зазіхань Мазепи на звання коронного гетьмана в обмін на територіальну приналежність Лівобережної України не до Московії – а до Польщі. Всі інші закиди щодо Мазепи, на кшталт боротьби за незалежність України, не відповідають історичним фактам, тож мусять бути визнані як лукава політична дезинформація. Широка агітаційна компанія сучасної влади грунтується на відразі Мазепи до москалів, але це не означає, що лівобережний гетьман уболівав за українців. За історичними свідченнями, «Мазепа наскільки був відданий в душі своїй полякам, настільки ж ненавидів росіян; однак ніхто не міг цього помітити, бо він завжди виказував їм великі почесті, любов та доброзичливість». І це не суб'єктивна думка якогось окремого історика, це незаперечний факт, проголошений самим Мазепою перед полками реєстрових козаків під час возз'єднання зі шведським військом.
    Сьогодні побутує теза, яку вигадали сучасні політикани для звеличення Мазепи, буцімто він виношував плани про незалежність України, тримаючи їх в таємниці. Незрозуміло, яким чином нинішні ідеологи спромоглися «зазирнути в душу» лукавого гетьмана, котрий, за свідченням очевидців, був настільки скритний, наскільки й підступний. Тим паче, з огляду на історичні події, постає цілком очевидне, що Мазепа мав на меті те ж саме, що й Богдан Хмельницький – звання коронованого гетьмана на землях України по обидві сторони Дніпра. А те, що Україна при тому буде підпорядкована Польщі, аж ніяк не турбувало Мазепу, як свого часу це не турбувало й Хмельницького.
    Історія свідчить, що Мазепа походив зі старожитньої польської шляхти Білоцерківського повіту Мазеп-Колядинських і тривалий час перебував при дворі польського короля Яна Казимира, заслуживши в 17-річному віці посаду «покойового дворянина». Згодом Мазепа став королівським посильним, виконуючи особисті доручення Казимира, пов'язані з політикою Польщі на Правобережній Україні. Будучи польським шляхтичем і підтримуючи стосунки з поляками, Мазепа, посівши гетьманську посаду, був добре проінформований про плани шведського короля повернути Лівобережну Україну під протекцію Польщі. Про це свідчить його історична промова (26.10.1708) неподалік містечка Семенівка (між Стародубом і Новгород-Сіверським) під час приєднання до шведів на Десні:
    «Ми стоїмо тепер, браття, між двома проваллями, готовими нас пожерти, коли не виберемо шляху для себе надійного, щоб їх обминути. Воюючі між собою монархи, до того розлючені один на одного, що підвладні їм народи терплять безодню лиха надмірну, а ми між ними є… Моє міркування є таке: коли Король Шведський, завше непереможений, якого вся Європа поважає і боїться, подолає Царя Російського і зруйнує царство його, то ми неминуче причислені будемо до Польщі.., Короля Лещинського; і вже не буде місця договорам про наші права та привілеї, бо ми пораховані будемо як завойовані.., отже будемо як раби неключимі. А якщо допустимо Царя Російського вийти переможцем, то вже лиха година прийде до нас од самого Царя того, бо ви бачите, що він, прибравши собі владу необмежену, карає народ той (московський) свавільно, і не тільки свобода та добро народне, але й саме життя його підбиті єдиній волі та забаганці Царській… Отже зостається нам, браття, з видимих зол, які нас спіткали, вибрати менше… Бачився я з обома воюючими Королями, Шведським і Польським, і вміння своє ужив перед ними, щоб переконати першого про протекцію і милість отчизні нашій… Договори про вищесказане уклав я з Королем Шведським письмовим актом, підписаним з обох сторін. І ми тепер уважати повинні Шведів за своїх приятелів, союзників, добродіїв і немовби од Бога посланих, щоб увільнити нас од рабства та зневаги (московської)… Договори сії з Швецією не суть нові, але потверджують вони і поновлюють попередні договори та союзи… І так, нинішні договори наші з Швецією суть тільки продовження колишніх (себто підлеглість України польській короні)».
    Не відступаючи від істини, зазначимо, що договір зі шведами був зумовлений не гетьманською турботою про Україну, а особистими інтересами. Мазепа вирішив скористатися ситуацією на свою користь, пам'ятаючи поразку Петра-І у битві зі шведами під Нарвою (1700) та зваживши на могутність шведсько-польського війська, котре взяло Львів (1704) і йшло переможним маршем по Білорусії, не залишаючи сумніву в наступних перемогах на москалями. Задум гетьмана був не метикуватий – поріднитися з коронованими особами і стати українським «королем», себто коронованим гетьманом України. Для цього задовго до приєднання Мазепи до шведів була укладена угода про «шлюб Мазепи з княгинею Дульською, родичкою короля Лещинського, на згоду гетьмана повернути Малоросію у підданство Польщі на умовах: щоби Мазепа став коронним гетьманом обох сторін Дніпра та повновладним князем Сіверським». Договір був стверджений польським королем Станіславом Лещинським і шведським королем Карлом-ХІІ у квітні 1706 року. Саме тоді Мазепа прибув на чолі козацького війська до Мінська, маючи наказ Петра-І протистояти шведам. Уклавши таємний договір, лукавий гетьман відсторонився від командування козацьким військом, удав з себе хворого і у травні 1706 року повернувся до Батурина.
    Натомість Карл-ХІІ подався в Саксонію, де перебував колишній польський король Август-ІІ, і змусив його зректися престолу на користь Лещинського. В наступному році шведи поновили військові дії в Білорусі і північній Україні, яку захопила Московія ще в часи Б. Хмельницького за його ж сприянням. Бездіяльність Мазепи ставали все більш очевидною і врешті означилась викриттям його намірів з боку Генерального судді В. Кочубея. Хоча й вважається, що «Генеральний суддя Василь Леонтійович Кочубей викрив наміри Мазепи, бо зненавидів гетьмана за його безчесні діла», проте «патріотичне» поривання Кочубея має свою передісторію. Справа в тому, що Мазепа, овдовівши у 1702 році і користуючись своєю необмеженою владою, тривалий час тримав за коханку дочку Кочубея, Мотрю, звабивши її ще в 1704 році і відкрито сміючись на побиванням її батьків. Про ці стосунки складено багато казочок на кшталт «безоглядної закоханості» юної дівчини в 60-літнього старця, але історично підтверджено, що гетьман не мав наміру одружуватись з неродовитою коханкою, бо тримав на меті більш привабливу перспективу для шлюбу з княгинею Дульською. Відтак, Кочубей вирішив помститися зрадливому гетьману і в січні 1708 року повідав про свої наміри полтавському полковнику Івану Іскрі, сотнику Петру Кованьку та священику полтавської церкви Івану Святайлу – родичу Іскри. В посланні до царя було сказано: 1) «Гетьман Мазепа має змову з королем Лещинським і наміряється піддатися йому з усією Малоросією; переговори відбуваються за посередництвом єзуїта Зеленського, що мешкає в гетьманському маєтку Бахмача, близь Батурина, куди щоночі їздить писар Мазепи, Орлик. 2) Очікуючи прибуття в Батурин государя, Мазепа поставив біля свого двору 300 сердюків з зарядженими рушницями і наказав їм, по умовному знаку, стріляти, не щадячи нікого… 3) Щоби прихилити до себе запорожців, гетьман нашіптує їм таємно, буцімто Його Величність наміряється знищити їх…». У квітні того ж року Кочубей та Іскра були запрошені до Вітебська, де знаходилась штаб-квартира Петра-І, для більш детальної доповіді про наміри Мазепа. Однак у Вітебську їх ув'язнили і піддали катуванню за звинуваченням в наклепі. Через кілька місяців Мазепа випросив в'язнів до себе, знову піддав їх тортурам і врешті стратив: обом відтято голови в містечку Борщагівка (14.07.1708); тіла їх поховано у Києво-Печерській лаврі (17.07.1708).
    Тим часом, у червні 1708 року шведська армія перейшла р. Березіну і, розбивши російську дивізію генерала князя Репніна, рушила до Могилева. На початку серпня 16-тисячне військо шведів переправилось через Дніпро. Розбивши москалів під командуванням князя Голицина біля містечка Доброго (р. Чорна Напа), шведи посувалися до Смоленська. Несподівано 9 вересня шведська кіннота повернула на південь і перейшла р. Сож, вступивши в Україну. Тоді назустріч шведському королю виступив Мазепа, виконуючи наказ Петра-І протистояти шведам. Згідно письмового звіту Мазепи до царя, козацьке військо почало переправилось через Десну 11 жовтня 1708 року. Завершивши переправу 26 жовтня і ставши табором в безпосередньому сусідстві зі шведами, Мазепа виголосив своє звернення до 5-тисячного війська реєстрових козаків про возз'єднання зі шведами. Певна річ, ніхто з реєстровців не наважився тоді покинути гетьмана, побоюючись нападу шведського війська під час відступу.
    Впадає в око малочисельність реєстрового козацького війська, яке привів з собою Мазепа до шведів, і це не випадковий збіг обставин. Гетьман привів лише свою особисту охорону: полки піхоти – сердюків і жолдаків, та полки кавалерії – компанійців, приховавши мету походу навіть від них. Однак невдовзі Мазепу покинули навіть його продажні найманці, зокрема полки компанійців під орудою Гната Галагана, котрий збезчестив своє ім'я участю в зруйнуванні Чортомлицької Січі за наказом Петра-І. Щодо українського козацтва, котре зненавиділо Мазепу до крайньої межі, так що й на дух не терпіло, не могло бути й мови про якусь підтримку. Тож гетьман добре усвідомлював, що переважна більшість козацьких полків його не підтримає. Але, якщо сказати, що Мазепа не мав прихильників серед козаків, це означатиме – не сказати нічого. Бо козаки не тільки не були прихильні до гетьмана, але й відверто ненавиділи Мазепу за його утиски та зверхнє, суто польське, ставлення до українського народу. Нагадаємо деякі гетьманські діяння, що послужили причиною всенародної ненависті.
    Зокрема, проголошення Мазепи гетьманом Правобережної України на Коломацькій Раді було сплановано московським урядом, причому царський воєвода князь Голицин, офіційний представник Московії, одержав хабар від Мазепи – 10 тисяч золотих червінців. І це була ще не вся плата за гетьманську булаву: Мазепа підписав чотири «нові статті» до Переяславської угоди, що увійшли в історію як «Коломацькі статті», які позбавляли Україну суверенітету і принижували гідність українського народу. Перша «Коломацька стаття» узаконювала доноси (власне відтоді на Україні й процвітало фіскальство аж до 1991 року). Друга «нова» стаття позбавляла Україну самостійних міжнародних відносин, бо всі зарубіжні звернення, грамоти, послання, що надходили в Україну, мались негайно пересилатися до Москви. Третя стаття – скорочувала чисельність козацького війська до 30-тисяч, проти 60-тисяч часів Хмельницького. І ганебна четверта Коломацька стаття впроваджувала змішані шлюби так званих «великоросів» і «малоросів», що за 300 років «братерського єднання» знищило Україну-Русь як мононаціональну державу та утворило потужну, постійно діючу колону москвофілів, яка до сьогодні розхитує державний устрій Незалежної України. Крім того, Мазепа був першим з царських блюдолизів, хто погодився запровадити на теренах України московські гроші і вільний перехід усіх бажаючих з теренів однієї держави в іншу (тобто скасування кордону). Показовою була й царська оплата гетьману за вірну службу – найбільша за всю історію козацтва: гетьман Мазепа отримував щорічно з царської казни 10 тисяч злотих; його військовий обозний і військовий писар – по 1 тисячі злотих, полковники – по 500 злотих, військові судді – по 300 злотих.
    За своє 20-річне гетьманство Мазепа цілеспрямовано перетворював козацьку старшину в представників панівного класу – нових українських панів, що ставали на зміну польській шляхті і гнобили український народ гірше за ляхів. Тисячі вільних в минулому козаків були повернені в ярмо козацької старшини – нової генерації українських феодалів. В козацькому середовищі стався розкол: з козацької верстви почала виокремлюватися знать, свого роду козацька шляхта, яка намагалися захопити общинні та найкращі землі і закріпити їх за собою і своїми нащадками, лишаючи козацькій черні найгірші земельні наділи, або й взагалі нічого. Визначився процес феодалізації козацької старшини і перетворення її на в справжніх поміщиків.
    Ніхто інший, як Мазепа, посилено здійснював польсько-панські принципи і тим самим дуже утискував нижчі верстви населення. Саме він у 1701 році запровадив панщину на Україні, взявши за зразок кріпосницький устрій Московії. Універсал гетьмана Мазепи про дводенну панщину викликав обурення широких верст Лівобережної України. Козаки, селяни й міщани почали втікати на Запорозьку Січ та на Правобережжя. На велелюдній раді представників селян, міського населення й козацтва, що відбулася у Фастові в 1702 році, була прийнята ухвала на боротьбу антифеодального спрямування. Повстання очолив фастівський полковник Семен Палій, котрого Мазепа підступно захопив у 1704 році, запросивши на дружню зустріч в Бердичів, а після пишного банкету закував у кайдани і відправив до російського царя для подальшого заслання до Сибіру.
    Варто наголосити, що Мазепа, як і Хмельницький, вдовольняв лише власне честолюбство і, як Хмельницький, припустився тих же помилок. Він покладав надію на зовнішні збройні сили, лишаючи поза увагою головну непоборну силу – український народ. Пояснення в тому, що гетьман добре усвідомлював, що не може розраховувати на всенародну підтримку після багатолітнього гніту й кривди, що завдав українському люду на своєму гетьманстві.
    Побіжно спростуємо й так звану «державотворчу» діяльність Мазепи, яку вигадали сучасні політикани, приписуючи йому укладення першої конституції, репрезентуючи її як «продукт довготривалої праці видатного гетьмана». Ця вигадка свого часу була спростована дослідженням М. Драгоманова, котрий довів, що конституція 1710 року, оприлюднена Пилипом Орликом, насправді була запорозьким проектом, що розробив отаман-гетьман Кость Гордієнко. У своїх статтях Драгоманов так і називає її «Конституцією Гордієнка, найбільш достойного слави з українських козаків». Відтак, звеличення Івана Мазепи до рівня національного героя нічим не підтверджене і не може бути схвалене у вітчизняній історії, тим паче у вигляді зображення на грошових купюрах Незалежної України. А широкомасштабна політична компанія нинішньої влади щодо звеличення Мазепи – це ні що інше як антипатріотична акція з відвертим цинізмом та зневагою до історичної спадщини українського народу.
    Усвідомивши сутність Мазепи, не важко усвідомити й сучасну ідеологему, внесену в українське суспільство антинародною владою, яка цілеспрямовано перетворюється на новітніх поміщиків. Починаючи з першого президента, обраного за московським сценарієм, в українській політиці проглядається стійка тенденція антиукраїнської ідеології. Не зайве нагадати, що перший «народний обранець» в часи свого президентства запевняв український народ, що ніякого голодомору на Україні не було. Мовляв, це химерна вигадка українських націоналістів. Ці заяви з високих трибун засвідчені в тодішній пресі, як і ті, що невдовзі полилися красномовним багатослів'ям з уст лукавого екс-президента, про визнання голодомору 1932-1933 років. Певна річ, московський прихвостень не сподівався, що правда набуде широкого розголосу на Україні, адже в часи його партійної діяльності на посаді головного ідеолога комуністичної партії тема геноциду проти українського народу була суворо засекречена, а сам лукавець на посаді секретаря центрального комітету комуністичної партії зображав з себе щирого українця, що вболіває за український народ. Під цієї лицемірної личиною він і посів президентське крісло, провадячи, як і раніше, широкомасштабну антиукраїнську політику. Зокрема цей московський прихвостень, окрім «добровільного» зречення ядерної зброї, започаткував довготривалий кримський конфлікт, надавши Криму права широкої автономії замість того, щоби утримувати на рівні області. Не завадить пояснити, що надання автономії – це перший крок на шляху виокремлення краю з української держави.
    Наступний антипатріот в президентському кріслі України також був ставлеником Москви і продовжувачем антиукраїнського курсу свого попередника – руйнації державного устрою України. В часи так званого «кучмізму», що тривали аж вісім років, відбулося зрощення кримінальних елементів з владою. Власне був навіть запроваджений намір передати президентську естафету колишньому бандиту-рецидивісту через президентське призначення колишнього «зека» на вищу урядову посаду прем'єр-міністра. Притому неугавні базікання про «боротьбу» з організованою злочинністю афішувалися усіма засобами масової інформації у марному сподіванні, що український народ повірить буцімто корумпована влада боротиметься сама проти себе. Подібними балачками нароблявся рейтинг «хрещеного батька» організованої злочинності при обранні на другий президентський термін, в той час як злочинці, надбавши «пахана» на вищому щаблі державної влади, взялися безкарно розкрадати всенародне добро, кинувши український народ у прірву зубожіння.
    Цей процес безкарного розкрадання державного майна і зухвалого казнокрадства настільки сподобався новітнім злочинцям-олігархам, що вони досі тримають український народ на межі виживання, а третій антиукраїнський президент гарантує їм безтурботне існування й надалі, намагаючись запровадити продаж української землі, – тобто вкладення накрадених коштів в надійну нерухомість. Причому він вже не оглядається на Москву, він орієнтується на Сполучені Штати, маючи дружину зі штатним громадянством і стійкі погляди штатного посіпаки. Цей «помаранчевий» обранець взяв курс на розбудову держави без нації на зразок США, де безтурботно почуваються лише багатії, котрі навіть не чули про національні інтереси, бо для них головне не те – де жити, а те – як жити, себто жити в надмірному достатку, знемагаючи від надлишку матеріальних благ, відібраних у більшості населення законним конституційним шляхом. Адже всі закони і конституції багатії написали для захисту своїх інтересів, а щодо більшості громадян – їм байдуже. Певна річ, дбаючи про народ, неможливо збагатитись, бо власне збагачення відбувається лише за рахунок обкрадання широких верст населення і ніяк не інакше.
    Ця штатна ідеологія (збагачення, збагачення і лише збагачення) взята на озброєння «новими українцями» – злодіями при владі, і запроваджується усіма можливими засобами. В таких умовах питання національної ідеї втрачає зміст і перетворюється на грошовий еквівалент, постаючи в примітивному штатному значенні – держава для багатих. Гроші в такому схибленому суспільстві постають як матеріальний вимір свободи. Але тоді й боротьба за свободу переходить з духовної сфери в матеріальну і зводиться до примітивного накопичування грошей, виправдовуючи наживу як головний критерій життя. Причому найдосконаліший засіб збагачення – це влада, адже той, хто перебуває на вищому щаблі влади, не звітує підлеглим про свої вчинки і має неконтрольований доступ до державної (всенародної) казни. Іншими словами, в сучасному буржуазному розумінні «демократії», держава існує для багатих, а пересічному громадянину відведене місце безправного батрака. В такому суспільстві патякання про демократію лунає з високих трибун лише під час виборів, причому сам факт потрапляння у списки виборців має високий грошовий бар'єр, який неможливо подолати чесному громадянину. Саме це і є головною передумовою знецінення моральних якостей аж до повного знищення їх в людській свідомості.
    Відтак до влади потрапляють лише ті, хто обкрадає свій народ, щоби мати змогу обкрадати й надалі, та й ще у більшій мірі. Адже той, хто приходить до влади за гроші, намагатиметься мати зиск зі свого владарювання – отримати прибутки, щоби компенсувати витрачені кошти і надбати нові статки для подальшого утримання при владі. І немає жодної підстави думати, що глава держави – наш «помаранчевий обранець» – цього не розуміє. Нагадаємо, що його перший президентський указ підвищив зарплату держслужбовцям в 10 (десять!) разів, лишивши мінімальну зарплату простого українця на тому ж неймовірно низькому рівні, що навіть нижча за споживацький мінімум. А щодо пенсійного забезпечення – то шкода й слова. Ця безчесна політика буржуазної влади за часи незалежності зумовила стійке вимирання населення України, що за своєю масштабністю нагадує наслідки голодомору 1932-1933 років, про який так завзято говорить глава нашої держави. А щоби президентське старання виглядало більш об'єктивно, зауважимо, що президентська мінімальна зарплата перевищує мінімальну зарплату пересічного українця в п'ятдесят разів!.. Оце і є сучасна «українська демократія», що проголошується демагогами від влади.
    Насамкінець варто додати: якби чинна влада мала на меті свободу й рівність громадян України та збереження цілісності української держави, то серед безмежного історичного переліку щирих борців за свободу й незалежність українського народу були б вибрані і звеличені істині патріоти України, а не вигадані на догоду тим, хто перебуває при владі. Відтак, доки образ Мазепи хизуватиметься на грошових купюрах України, доти не буде в Україні істинної народної демократії. Шлях до відродження українського суспільства лише один – жодного багатія у виборчих списках народних обранців в кандидати на державні посади. Лише тоді запанує на Україні довгоочікувана влада українського народу, яка дбатиме за Україну і за стражденний український народ.